Вівторок, 19.03.2024, 06:57
Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Сенча для сенчан (неофіційний сайт)

Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
ФК СЕНЧА [41]
Новини футболу
Новини [109]
Всі новини Сенчі та околиць.
Пошук
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 243
Календар свят
Березень 2024
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Погода у Сенчі
Сенча
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Особистості

1.
Гармаш Олександр Андрійович
Олександр Андрійович Га́рмаш (* 15 жовтень 1890 р. — † червень 1940 р.) — український радянський науковець у галузі технології будівельного виробництва, професор. «Роботи О.А. Гармаша ... поклали початок науковій розробці основ індустріалізації будівництва...
Українська радянська енциклопедія / ред. М. Бажан; 2-е видання. — К., 1974—1985., том 17 — С. 515
Біографія
Закінчивши Київський політехнічний інститут у 1916 році, працював на великих будовах СРСР (проектує та керує будівництвом 15 багагопролітних залізобетонних і аркових мостів в УРСР, зокрема, в районах Дніпропетровської області, працює в спецуправлінні по шлюзуванню Дніпра тощо). За його проектами та під його керівництвом споруджені арковий залізобетонний міст у парку ім. Глоби, корпуси швейної та взуттєвої фабрик у Дніпропетровську.
Працює викладачем Катеринославського вечірнього робітничого будівельного технікуму. З 1930 року працює у Дніпропетровському будівельному інституті: заступником директора з навчальної і наукової роботи, завідучем кафедр організації робіт, будівельного виробництва. З 1932 р. — член редакційної ради редакційно-видавничої бази «Держбудтехвидав». Працював науковим керівником Науково-дослідного сектору інституту. У 1937—1938 рр. виконував обов'язки директора інституту[1], після — заступник директора.
Його наукові розробки були спрямовані на ліквідацію сезонності в будівництві. У 1931 році видав книгу «Будівельні роботи взимку». В 1933 році розпочинає експериментальні роботи щодо електропідігрівання бетону. Матеріали та результати цих досліджень викладені у книзі «Електропідігрівання бетону». В 1934 році виходить його книга «Організація і механізація транспорту на будівельних роботах». У своїй дисертації «Доменні шлаки й їх раціональне використання» вперше обґрунтував теорію будівельного виробництва. [ред.] Особисті відомості

Автор праць: А. А. Гармаш. Строительные работы. — Ч. I.: Бетонирование на морозе. — 1931. (рос.) А. А. Гармаш. Организация и механизация транспорта на строительных работах. — 1934. (рос.) А. А. Гармаш. Электроподогрев бетона. — 1936. (рос.) А. А. Гармаш. Теория строительных процессов. — 1939. (рос.) А. А. Гармаш. Диалектический метод изучения строительного процесса. — 1940. (рос.) [ред.] Нагороди, відзнаки та звання
 
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Нагороджений грамотами ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ. [ред.] Джерела
Історія Придніпровської державної академії будівництва та архітектури Гармаш Олександр Андрійович // Вісник ПДАБтаА. — 1998. — № 4. — С. 9. Списокъ студентовъ, вольнослушательницъ и постороннихъ слушателей политехническаго института Императора Александра II въ Кіевь на 1915 - 1916 академическій годъ. - Кіевъ. - 1915. - С.41. ↑ Моє Придніпров'я: Календар пам'ятних дат області на 2000 рік. Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ: Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека, 1999
 
 
 2.
Левада Юрій Іванович
Левада Юрій Іванович - самодіяльний композитор, довгий час жив і працював у Сенчі.
 
Дитячі та юнацькі роки:
Народився 17 квтня 1939 року в с. Рогинцях, Роменського району, Сумської області в сімї колгоспника.
В 1957 році закінчив Великобубнівську середню школу.
В 1957-1959 роки навчався в Гадяцькому Технікумі Підготовки культурно Освітніх Працівників, Полтавської області.
Закінчив та здобув спеціальність - «Баяніст-хормейстер». Працював на посадах баяніста-акомпоніатора і художнього керівника в Лохвицькому будинку культури Полтавської області, а також в Талалаївському будинку культури Чернігіської області.
З 1962 по 1967 роки навчався спочатку на стаціонарі, потім заочно в Сумському Музичному Училищі і закінчив по спеціальносі «Диригент хору, вчитель співів та викладач сольфеджіо дитячої музичної школи»
 
Основні місця роботи та творчість:
З 1963 по 1969 роки працював викладачем співів і музики Лохвицького педагогічного училища.
 З 1969 по 1974 роки навчався заочно в Харківсому Державному Інституті Культури, оркестрове відділення, і закінчив по спеціальності - «Керівник оркестру народних інструментів»
З 1968 по 1982 викладач Лохвицької ДМШ по класу баяну.
З 1.09.82 по 01.09.99 працював в Сенчанській дитячій музичній школі, с. Сенча, Лохвицького р-ну, Полтавської області. Був керівником хору «Співуче джерело» в Сенчі, якому присвоєно почесне звання народного в1991 році. Юрій Іванович Левада, самодіяльний композитор, неодноразовий учасник районних, обласних та республіканських фестивалів мистецтва.
Творчість:
- Слова Я. Кухаренка, музика Ю. Левади «Захотіла молодичка мати приймака»
 - Слова Я. Кухаренка, музика Ю. Левади «Одинокий лебедик»
 - Слова І. Головка, музика Ю. Левади « На зорі мене, мамо, збуди»
 - Слова і музика Ю. Левади «Село моє над тихою Сулою», «Вечірній вальс-ноктюрн» та ін.
 
Записано зі слів викладача класу фортепівно, Сенчанської дитячої музичної школи, - Прядки Т. М. , дякуємо за надання інформації директору Сенчанської дитячої музичної школи Кравченко О.В.

3.
РОЗІН Наум Йосипович
народився 1907, м. Сенча, тепер Лохвицького р-ну Полтав. обл.
помер —1942
Український письменник;
1927—28 навчався у Ставропольськім педагогічному технікумі;
працював на комсомольській роботі;
виступав із статтями та оповіданнями в періодиці 20-х — 30-х рр. ;
під час 2-ї світової війни був редактором газети. В УРЕ не представлено.

 Інформація надана користувачем "Изя"

4.

Костенко Марія Лук’янівна.
Народилася в містечку Сенча на Полтавщині у 1901 році.
Член українського руху на Донеччині, член товариства "Просвіта" (докладніше про діяльність товариства в розділі "Каталог статей")

Викладач вузу. В 20-30 роках працювала в українізованих закладах освіти Кубані (станиця Полтавська), на Вороніжчині (Богучар).
На Донбасі працювала в Мар’їнському педтехнікумі та Слов'янському Вчительському інституті. Після війни звинувачена як член "Просвіти" в укладанні підручників для шкіл. Зі Слов'янська виїхала в 1950 роках. 

Інформація з книги - ОЛЕКСАНДРА ДОБРОВОЛЬСЬКОГО. «ПРОСВІТА» ПІД БАГНЕТОМ. 
Книга "Просвіта під багнетом" – перша з серії історичних нарисів про український рух на Донбасі. Вона написана на основі внутрішньої документації слов'янського відділу НКВД, який після закінчення війни розробляв оунівське підпілля і займався діяльністю "Просвіти" на Слов’янщині. 

ruthenia.info/txt/dobrovolsky/prosvita.doc


 Інформація надана користувачем "Изя"

5.

Пишний Володимир Максимович

Віце-президент з ремонтів та заводського виробництва

Народився 15 січня 1955 р. у с. Сенча Лохвицького району Полтавської області.
Трудовий шлях розпочав у 1972 р. в Сенчанському будуправлінні, де працював до вступу до Одеського політехнічного інституту в 1973 р.

Інститут закінчив у 1978 р., отримавши кваліфікацію інженера-теплоенергетика.

Після закінчення вузу працював інженером лабораторії наладки реактора Нововоронезької АЕС (Росія), старшим майстром з ремонту 1 групи цеху централізованого ремонту Запорізької АЕС.

З 1988 р. до 1990 р. — заступник начальника цеху централізованого ремонту ВО «Запорізька АЕС». Протягом 1990 — 1995 рр. — заступник головного інженера з ремонту ВО «Запорізька АЕС». З 1995 р. до 2000 р. — директор дочірнього підприємства «Енергоатом контроль-сервіс» ВАТ «Енергоатом».

З березня 2000 р. — генеральний директор ВП «Запорізька АЕС».

З грудня 2003 р. — віце-президент з ремонтів та заводського виробництва ДП НАЕК «Енергоатом».

Заслужений енергетик України, Почесний енергетик України, нагороджений орденом "Дружби" (Російська Федерація).

Інформація надана користувачем "Івасик"

6.

Есть іще один відомий виходець із Сенчі, це Новобранець Василь
Андрійович (1904 – 1984)
. Правда, народився він не в наших краях, в
Миколаєві, але юність свою провів у Кононівці. Мій тато, Денис Іванович
(1907 – 1986), добре знав його, товаришував з ним, відгукувався
доброзичливо, як про не рядову людину. Проводжав на залізничну станцію,
коли той в останній раз приїжджав у село, в 1939 році, будучи вже
високим чином в Червоній армії (три шпали). Я не досить уважно віднісся
до розповідей тата про цю людину, не записав її, але незвичне прізвище
запам’ятав. І от коли стало доступним і мені гуляти по Інтернету вирішив
пошукати Новобранця. І знайшов. Хто хоче познайомитися з пам’яттю
земляка шукайте в «Яндексі» на прізвище. Якщо немає часу, то коротко
напишу:
В 1922 році Василь Андрійович ( ВА) покинув Кононівку і подався до
Харкова в школу «Червоних старшин». Із цього закладу вийшло багато
відомих радянських воєначальників. Після закінчення служив , учився,
знову служив, в 1934 році закінчив Академію ім.. Фруцнзе, в 1939 році -
Академію Генштабу і перед війною займав посаду замісника відділу
інформації в Головному Управлянні розвідкою Радянської армії (РККА). Тут
він і здійснив свій перший подвиг: Через голову і заборону свого
начальника генерала Голікова, видав і розіслав у війська, розвідсводку
№8, де було указано кількість і місця розташування німецьких дивізій
біля кордону СРСР. То були істині результати агентурної розвідки, вони
показували на підготовку німецьких військ до нападу на СРСР. Сталін і
Голіков вірили іншим даним. Це було в грудні 1940 року. ВА не
арештували і звільнили з посади тільки в травні 1941 року, відправивши
на відпочинок в закритий санаторій. Засудити ВА не встигли, почалася
війна. Його направили у 8-му армію під Львів, начальником розвідки. На
цій посаді він і почав воювати. Та воював не довго, 7 серпня потрапив в
полон. Як воював написано в повісті Долматовського «Зелёная дубрава»
Втеча з полону. Декілька місяців поневірянь і знову полон. Потрапив в
Норвегію. Там в таборах вів підпільну роботу, організував повстання,
озброїв свій табір і звільнив полонених інших таборів. Із звільнених
людей сформував армію під своїм керівництвом. Разом із норвежським
підпіллям армія звільнила від німців більше ніж половину Норвегії. Це
другий подвиг Новобранця. Після закінчення війни армія ВА була
роззброєна радянськими представниками і усі її військові пройшли довгу
перевірку. ВА перевіряли чотири місяці. Допомогли норвежці. Їх урядова
делегація забажала побачитися з героєм визвольної війни. ВА присвоїли
полковника ( він був підполковник) і повернули в армію. Це було в 1946
році . Служити довелося недовго. В 50 років його відправили у
відставку. Пенсіонером він написав книгу «Я предупреждал о войне
Сталина». Це третій подвиг ВА. Книга ходила по людях як « саміздат», а в
2009 році її надрукували.


Г.Д. Радченко.

7. Лідія Гук
— дисидентка із Сенчі

Лідія Ларіонівна Гук народилася  28 жовтня 1938 року   у селі Сенча Лохвицького району Полтавської області У 1970-их роках була репресована за громадську діяльність, лікар, еколог.

У своєму вірші «Московський шовініст», помішеному в часописі  Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих «Зона» (ч.4, 1993 рік, с.220-221)  наша землячка писала:

«...І він вмочає руки в кров,

Вже на Дністрі від вбивств шаліє,

Кричить він про свою любов,

А ненависть і злобу сіє.


Він за «єдиную» тюрму

Готовий вмерти на руїні,

Бо так ввижається йому:

«Ніж гострий в спину України»,


Яку впрягати у ярмо

Вдавалося аж три століття...

Та волі ми не віддамо –

Хай щастя світить нашим дітям»

Лідія Півень (в заміжжі – Гук) походила з селянської родини, яка замешкала у селі Сенча Лохвицького району на Полтавщині. Її мати, Анастасія Чуб, вік працювала на кол¬госпній свинофермі. Батько Лідії, Ларіон Півень, помер 1948 р. Того року Лідія боса пішла до школи. Дівчина багато читала і вважала, що це тільки в їхньому селі так погано живеться. Закінчивши 1957 р. десяти¬річку, пішла за комсомольською путівкою в колгосп з думкою покра¬щити життя. Працювала на птахофермі, була секретарем комсомоль¬ської організації, членом бюро райкому комсомолу, 1959 р. вступила в КПРС. Але скоро зрозуміла, що від неї на селі нічого не залежить.

1960 р., в парусинових сандалях і плащику за 10 рублів, вступила на санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інститу¬ту. Жила в гуртожитку. Щоб прохарчуватися і одягтися, розвантажу¬вала з хлопцями вагони. Познайомилася зі студентами медінституту Миколою Плахотнюком, Ярославом Гевричем, Олесем Сергієнком. В інституті склався неформальний гурток національно-свідомої мо¬лоді. Лідія ходила в партком, деканат і ректорат, вимагаючи, щоб ви¬конувалася постанова міністра про викладання українською мовою. 1966 р. підписалася під вимогою відкритого суду над заарештованим у серпні 1965 р. студентом Я.Гевричем. Брала участь у студентській різдвяній ватазі, яка заколядувала 300 рублів на пам'ятник Василеві Симоненку. Щороку брала участь у вшануванні Т.Шевченка 22 травня біля його пам'ятника. На літературних вечорах, у Клубі творчої мо¬лоді познайомилася з Надією Світличною, Аллою Горською, Окса¬ною Мешко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною, Олесем Шев¬ченком, увійшла в коло шістдесятників. Читала і розповсюджувала серед студентів книжки, які будили національну гідність, а також літературу самвидаву: «З приводу процесу над Погружальським», «Ін¬тернаціоналізм чи русифікація», І.Дзюби, «Щоденник» В.Симоненка з віршами, «Лихо з розуму» В.Чорновола. 1962 р. одружилася з сином репресованого Василем Гуком (помер 1971 р.), у 1966 р. народився син Ярослав.

У 1967 р. направлена на роботу санітарним лікарем санепідстанції у м. Скадовськ Херсонської обл.. І тут відстоювала національні права. Документи писала тільки українською мовою, що було причи¬ною постійних конфліктів з головлікарем.

До Гук приїздили на відпочинок друзі: Оксана Мешко, Олесь Сергієнко, Михайло Масютко, Світлана Кириченко, Леопольд Яшенко. Ліда Орел, Юрій Бадзьо, Галина Севрук, Ірина Корсунська, а також Вадим Смогитель, Петро Розумний, Олександр Кузьменко, Орися Сокульська, Іван Сокульський. Вячеслав Чорновіл, Атена Пашко, Микола Плахотнюк, Віра та Євген Чередниченки, інші. У 1969 році відпочивало 14 осіб. Вони організували «Скадовську народну респуб¬ліку» на чолі з «президентом», на пляж ходили з прапором, з одного боку синім, з другого жовтим, випускали щоденну стінгазету. До Лідії Гук приходили скадовці, молодь, брали книжки, читали літературу сам-видаву. У неї вдома проводилися вечори, де читали твори Т.Шевченка, В.Симоненка, І.Драча, Ліни Костенко.

З початком арештів української інтелігенції 1972 р. в Г. 16-17.02.1972 р. працівники КГБ за постановою від 8.02 у якійсь «справі № 42» провели обшук. Вилучили два мішки літератури, в т.ч. самий дав, зошити з її віршами, записники, вирізки з газет, вірші. 18.02 вилу¬чили навіть твори Леніна з позначенням цитат на захист української мови та прав націй на самовизначення. її та знайомих викликали на допити. Здебільшого люди уникали відповідей, однак дехто підписав протоколи, що Л.Гук «захищала бандерівців», говорила про відсутність свободи слова, русифікацію, голод 1933 року, окупацію Чехословаччини. У «Баладі про суховій», у вірші «Східний вітер» слідство вбачало наклепи на дружбу народів СРСР.

Уже 18.02.1972 Лідія Гук опротестувала обшук Прокуророві УРСР. 28.03.1972 р. звернулася з листом до ЦК КПУ про незаконні вилу¬чення і заявила, що в Україні слід провести українізацію, зупинену у 1930-х роках. 19.04.1972 р. подала заяву до Скадовського райкому КПУ на захист заарештованої української інтелігенції. Гук писала, що в місті розповсюджуються чутки, ніби у неї знайдено ампули з культурою холери і токсином ботулізму, книжку з шифрами, ЩО вона винна у виникненні епідемії.

3.08.1972 р. були проведені обшуки вдома і на робочому місці Лідії Гук, у неї взяли підписку про невиїзд. Після численних допитів у листо¬паді її  9.12.1972 р. заарештували і звинуватили у «зведенні наклепів на радянський державний і суспільний лад» за ст. 187-1 КК УРСР.

Після нетривалого утримання в камері попереднього ув'язнення пе¬реведена в СІЗО м. Херсона, де потерпала від тісноти, бруду, голоду. За настановою О.Мешко Лідія Гук  відкидала всі звинувачення.

На судовому засіданні більшість свідків відмовилися від об¬винувальних показів. Адвокат Єжов Іван Семенович вимагав при¬пинити справу за відсутністю складу злочину (після чого він був позбавлений доступу до політичних справ). 9.02.1973 р. Херсонський обласний суд, враховуючи добрі характеристики, виніс вирок: І р. ув'язнення в таборі загального режиму. На касаційну скаргу Верхов¬ний суд УРСР 5.04.1973 залишив вирок у силі.

Термін покарання Лідія Гук відбувала в Дніпродзержинську. Зона розташована в улоговині неподалік доменних печей. Жінки дихали металевим пи¬лом, потерпали від тісноти, голоду, холоду, бруду та брутального ставлення з боку персоналу. Особливо дошкуляла Л.Гук вульгарна мова ув'язнених та наглядачів. Працювала на швейному підприємстві, де прасувала білизну. Тим часом 5-річного сина доглядала мама.

Звільнена Гук достроково за 2,5 місяці до кінця строку, у вересні 1973 р. На роботу її ніде не брали. Скаржилася прокуророві, їздила в облздороввідділ. Зрештою прийняли лікарем-методистом районної лікарні. У 1974 р. через клопотання профспілкових зборів нашу землячку таки взяли на роботу лікарем з комунальної гігієни в санепідемстанцію, де пра¬цювала до пенсії і після виходу на пенсію. До Л.Гук й далі приїздили численні друзі, за що її викликати в КГБ: «Не принимайте врагов, националистов».

1977 р. Гук встановила, що вирощування рису з застосуванням от¬рутохімікатів у чеках поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці призвело до забруднення отрутохімікатами і міндобривами морської води, її опріснення, замулення, зникнення бичків, креветок, камба¬ли. Вдалося опублікувати невелику замітку в газеті, яка збурила громадську думку. Унаслідок численних зборів, мітингів 1988 р. разом з О.Зілинською, В.Циганком, Н.Матюшенко, Ю.Вертепою ініціювала створення екологічного товариства «Джарилгач». Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощуван¬ня рису в Скадовській зоні за існуючою технологією, себто з ви¬користанням пестицидів і скидів у затоку, у кінці 1980-х років було заборонене. Затока почала відроджуватись. 1998 р. Кабінет міністрів надав Скадовській медичній зоні статус оздоровчої державного зна¬чення та постановив оздоровити зону санітарної охорони.

16.03.1988 р. Лідія Гук звернулася до Верховного суду УРСР з клопотан¬ням про реабілітацію. їй відмовили. Тоді звернулася до XIX партконференції. 11.08.1989 р. Херсонський облсуд скасував свій вирок та постанову Верховного суду і справу провадженням припинив з відсутністю складу злочину. Вона реабілітована.

З лютого 1989 р. Л.Гук брала участь у створенні Народного Руху У: раїни У вересні 1989 р. була делегатом Установчого з'їзду НРУ. Три валий час очолювала районну організацію, у відставку пішла 2001 ; за станом здоров'я. Створила і очолює районний осередок Суспільної Служби України, який допомагає пенсіонерам, притулку для дітей сиріт при дитячому відділенні районної лікарні, здійснює проект «Добрий самарянин», споряджає дітей у західні області на різдвян канікули. Гук організовувала допомогу дітям Чорнобиля, вела екологічну роботу, домагалася будівництва храму УАПЦ в Складовську.

1994 р. Лідія Гук висувалася кандидатом у депутати Верховної Ради, та че рез брак коштів на організацію зустрічей з виборцями не перемогла.

2001 р. Л.Гук звільнилася з роботи через брутальну поведінку голо вного лікаря, від матюків якого піднімався артеріальний тиск, - по боювалася крововиливу в мозок.

Син Ярослав, 1966 р.н., закінчив факультет електроніки Київсь кого політехнічного інституту, університет у Бостоні (США), працює в Канаді. Донька Ярослава, 1978 р.н., закінчила Херсонський педагогічний університет, історик-правознавець, магістр психології.

Про нашу славну землячку,  уродженку села Сенча на Полтавщині, писала, зокрема,  Наталя Гаврись у своїй статті «Шістдесятниця» (журнал  «Віра» (США), ч. 4 (92), 1998),  Микола Плахотнюк у дописі «Ювілей Лідії Гук» — (газета «Час» — 1998. — 30 жовтня),  інтерв'ю з нею від 18.02.2001 року, яке записав колишній політв’язень Василь Овсієнко знаходиться в архіві Харківської правозахисної групи (ХПГ). Якраз Василь Овсієнко і подав докладні відомості про Лідію Ларіонівну Гук у упорядкованому ним та очільником ХПГ Євгеном Захаровим «Міжнародному біографічному словникові дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР»  (2006), за що земляки-лохвичани складають панові Василеві щиру подяку.

Підготував Олександр Панченко, адвокат, Лохвиця
8. Чумарний Іван Павлович

Українець знаменитого роду із літописного міста Синець

Іван Павлович Чумарний, 60-річчя якого  місцеві патріоти та земляки відзначають цієї січневої днини, народився і виріс  у селянсько-ремісничій родині визначного в усі часи сотенного містечка Сенча, і вже замолоду вріс в круг громадських інтересів. Тому й не дивно, що й на початку 21-го століття, коли українство у своїй, кров’ю та жертвами здобутій, здавалось би, незалежній державі переживає не найкращі часи, -  бачимо пана Івана у вирі громадсько-політичного життя Лохвиччини.

Бог дав другові Іванові чутливу душу, вроджену патріотичність, допитливість й жадобу до знань. Він завжди прагнув збагнути та знати все більше і більше. З юних років зацікавився краєзнавством, вивчав історію рідного села, цього поселення древніх слов`ян та укріплення Посульської обороної лінії, читав розвідки Василя Ляскоронського, й тоді чи не вперше дізнався про давньоруські поселення,  про урочища Замок, Микільську горку, Самсоніїв острів, згодом спілкувався й листувався з керівниками археологічних експедицій Юрієм Моргуновим та Євгеном Горюновим,  досліджував козацьку минувшину. Пізніше, наприкінці 1980-их років,  Іван Чумарний одним із перших в Лохвицькому районі став в ряди борців за українську незалежність, був членом Демократичної Партії України за часів головування в ній Юрія Бадзя та Володимира Яворівського, став ініціатором та промотором багатьох патріотичних починань в нашому краї.

Пройшли роки, але Іван Павлович не «розчинився» у побуті чи в бізнесі, він  палко й натхненно підтримав очікування українців під час Помаранчевої революції, а коли його сподівання та ідеали не справдилися, а більше того, як і багатьох інших патріотів України – були зраджені керівною верхівкою, - став до лав українських патріотів-націоналістів із Всеукраїнського Об’єднання  «Свобода», де й перебуває донині.

.... Ось вже минуло 60 літ минуло, як у колись знаменитій на всю округу родині гончарів-посудників у сотенному містечку українських козаків Сенча народився правдивий патріот нашого краю, неординарна особистість, наш улюбленець, романтик і ідеаліст друг Іван Чумарний.  

Його українськість є на генетичному рівні. Вона бере свій початок із середини 18 століття, коли до Сенчі із сусіднього містечка Комишнього перебрався гончарних справ майстер Лука Чумарний, - завзятий й талановитий, умілець своєї справи. Підприємливий був Іванів прадід Лука,  працював з ранку до ночі, родину мав чималу, яка шанувавла не лише українські ремесла, але й народні традиції та історію.

У працьовитій родині гончара-посудника Якима Лукича, діда Івана Павловича Чумарного, - було п’ятеро дітей – Іван, Грицько, Павло, Софія та Тетяна, один із яких,  Павло, і дав життя цьогорічному Ювілярові шість десятків років тому.

...Здавалося б, що життєопис друга Івана подібний до багатьох біографій його ровесників.  Після закінчення середньої школи він трудився трактористом у Сенчанській сільгосптехніці, згодом вступив до Черкаського державного педагогічного інституту, який закінчив у 1973 році. Пізніше працював вчителем фізичного виховання та тренером в Лохвицькій дитячо-юнацькій спортивній школі, підготував майстра спорту, кілька кандидатів у майстри спорту та першорозрядників.

Але його, вчителя фізкультури, спортовця тягнуло до джерел, до землі, до того, що давало його предкам-гончарам засіб для існування – української землі, природи й натхненної праці. Від 1994 року І.П.Чумарний є головою фермерського господарства „Сатурн”, задля підвищення кваліфікації с/г виробників згідно з міждержавними угодами він навчався у Німеччині (1996) та США (2008). Був нагороджений Президентом України (2004) іменним годинником. Двічі обирався депутатом Лохвицької районної Ради.

Іван Павлович щиро вболіває за долю нашого покривдженого народу, не залишається осторонь вирішення конкретних просвітницьких, екологічних та соціальних проблем не лише своєї літописної батьківщини Синця-Сенчі, але й усього нашого краю. Переконаний, що нація, народ, люди для Івана Павловича Чумарного ніколи не будуть пустими словами.

З роси й води тобі, любий друже, міцного здоров’я й многая літа!

Олександр Панченко (фото: ezheliy.ucoz.ua)

9. Ручка Илларион Васильевич, Ручка Дмитрий Илларионович и Ручка Татьяна Прокофьевна.

Особистості: відомі люди Сенчі, талановиті обдаровані особистості, просто звичайні люди які своїм повсякденним життям є прикладом для наслідування іншими.

Исходя из этого, считаю, что рассказ о жизни моих дедушки и бабушки достоин внимания читателей сайта "Сенча для сенчан". Предлагаю отрывок из работы моей дочери на Всероссийском конкурсе "История моей семьи". Возможно, на эксклюзивном фото кто-то узнает знакомых для себя людей.


В 50-х годах ХХ века на Полтавщине еще был жив Ручка Илларион Васильевич, потомственный хлебороб, мой ПРАПРАДЕД. 


(В среднем ряду второй справа)

У него был сын Дмитрий Илларионович (1906-1990), прошедший Великую Отечественную войну сапером от родного дома на Полтавской земле до Берлина, а в мирное время работающий бригадиром в своем колхозе.

Мой ПРАДЕД - человек, умевший многое: искусно вырезал из дерева различную посуду (эксклюзивные образцы есть у многих внуков и правнуков), для всей деревни был замечательным сапожником, чинил хомуты для колхозных лошадей, строил избы.

Более полувека прожил он вместе со своей женой Татьяной Прокофьевной (1905 -1981). Это моя ПРАБАБУШКА – колхозница – ударница, прекрасно поющая (на самодеятельной сцене исполняла арию Наталки Полтавки из одноименной оперы), знающая наизусть произведения русской классической литературы. Своим внукам она много рассказывала о войне: как, не теряя собственного достоинства, приходилось выживать в захваченной фа-шистами деревне, помогать военнопленным, сносить все на своих женских плечах.

10.  Юрченко Ганна Михайлівна

1905,- року народження, з 1928 року по серпень 1941 року працювала народним суддею Лубенського окружного суду. З вересня 1941 року боролася з ворогом у складі Сенчанської підпільної групи, а згодом - у партизанському загоні. При виконанні бойового завдання в листопаді 1941 року була схоплена і розстріляна гестапівцями в с.Сенча Лохвнцького району. Посмертно нагороджена медаллю «За відвагу». 

На фото - співробітники Лубенського окружного суду 1928 рік. В центрі - Юрченко Ганна Михайлівна

 http://court.gov.ua/sud1690/90/11701/ Інформацію надав користувач "Ваня"

11. Чобітько Леонід Григорович
Народився 1940р в с.Сенча
Закінчив Харківський Інститут Культури,колишній директор обласної бібліотеки для дітей.Нагороджений орденом за Заслуги,заслужений працівник культури.За часи його керівництва бібліотека внесена в реєстр самих відомих бібліотек світу.

12. Мицик Павло Панасович 1912-1988

Народився в с Сенча.Закінчив Московський металургійний інститут-інженер-винахідник.Працював в центральному науково-дослідному інституті чорних металів.На його рахунку налічується 23 винаходи.Лауреат Державної премії СРСР,за розробку і втілення технології виробництва хромованої лакованої жерсті для консервної промисловості.

13. Головко Микола Васильович 1927-2008рр
Закінчив Київський університет ім.Т.Г.Шевченка.Кандидат історичних наук,краєзнавець-письменник.Автор книг *Ой видно село*,*Прожите і роздуми*. (Про Сенчу).

14. Чабалін Петро Іванович 1904-1976
В Сенчанській *Просвіті* з 1921р.Перший бібліотекар в Сенчі.На Всесоюзній нараді бібліотекарів розмовляв з Крупською Н.К. (Дружина Леніна),яка нагородила його грамотою за добру організацію бібліотекарської справи

15. Баскін Анатолій Семенович 1940р
Закінчив Сенчанську середню школу в 1951р.Закінчив Одеський електротехнічний інститут Зв*язку.Винахідник-раціоналізатор.Його винаходи використовуються в атомній енергетиці.Нагороджений Бронзовою медаллю ВДНХ,за досягнення в розвитку народного господарства СРСР.Звання кращий винахідник приладобудування СРСР.

Більш детальна інформація знаходиться в бібліотеці Сенчанської школи.

Інформація надана користувачем "Ваня" за сприяння Праведнік Галини Іванівни

16. Ручка Тетяна Дмитрівна 1927-2007 рр

Заслужений вчитель України. Народилася в с.Засулля Лохвицького району Полтавської області, де закінчила середню школу. Після закінчення Лохвиць-кого педагогічного училища в 1947 році була направлена на роботу в Івановецьку середню школу, де працювала вчителем російської мови і літератури з 1947 по 1976 рік. Заочно закін-чи