Про́води (також Ра́довниця, Гробки́, Діди́) — другий після Великодня тиждень, який в українській традиції є поминальним за померлими родичами.
Традиція Радовниці походить з язичницької доби і тісно пов'язана з давнім культом предків. У страродавніх слов'ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих, за давнім народним віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили[1].
Після введення у Київській Русі християнства з Х століття церковники засуджували й переслідували тих, що трималися старої традиції відмічати радуницю, але оскільки завадити цьому були невзмозі, встановили християнську традицію справляння Радуниці, однак лише одного дня — на другу неділю після Великодня. Водночас відмічання Радуниці було унормовано, фактично зведено до поминання померлих родичів, а будь які радощі і веселощі жорстко засуджувалися. От як про це у московському церковно-правовому документі XVI століття Стоглаві:
«ВелицѢ дни окличи и на Радуницы въюнецъ и всякое в нихъ бѢсованіе...»
Однак, в подальшому народ створив своєрідний «сплав» давніх святкувань і суворої християнської традиції у справлянні Проводів-Радуниці. Увесь другий після Великодня тиждень вважався поминальним, а його відмічання було таким, яким ми його знаємо тепер. Так, уже в церковному словнику 1773 року зазначалось:
«В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих совяків з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене [підсолоджене] вино, пироги, млінці, і після відправи священиком литаї, взявшу чарку з вином або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника...»[2]
Загалом у такому вигляді поминальний тиждень зберігається в українців і в наш час. [ред.] Поширення і назва традиції в Україні і серед слов'ян
В Україні традиція поминального тижня, другого за ліком після Великдня, є загально-поширеною, проте мало відома на Галичині та Закарпатті. В сучасних українських народних звичаях слово Радуниця зустрічається доволі рідко, зате скрізь, по всій Україні, поширена церковна назва Проводи. Регіональними назвами є: гробки́ і могилки — Центральна Україна, Поділля і Волинь. ра́довниця (причому з чітким ненаголошеним дифтонгом ов-оу, як у білоруському ра́даўніца) — Полісся, особливо райони Київщини та Чернігівщини, суміжні з Білоруссю. по́минки — Наддніпрянщина і Південна Україна.
На Поліссі, на противагу Центральній Україні, традиція зберігає більш архаїчні риси зі старих часів, зокрема, в Радовницю вважається гріхом сумувати, адже померлі мають радіти, що іхні родичі про них пам'ятають, тому не можна «псувати настрій» померлим.
В решти слов'ян звичай Проводів має такі ж традиції, як в українців, у білорусів, і називається Ра́даўніца або Дзяды́ (іноді на півночі Київщини українці також називають Проводи дідами), схожі звичаї засвідчені в болгар (Задушница, яка проте відмічається перед Великим постом) та поляків (Radonice, її відмічають зрідка); російська ж Радоница є переважно християнською традицією.
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%B8
|