БАБУСИНА КАЗКА
З безмежною вдячністю
моїй бабусі
Ручці Тетяні Прокопівні
присвячую.
- Свєто! Валю! Таню!.. Тьху ти, господи!.. Клаво!!!... І де ця бісова дочка поділася? -
гукала моя бабуся посеред встеленого споришем подвір'я. Біла хустина на її голові
збилася на один бік, лоб та підборіддя були прикрашені плямами сажі й рясними
краплями поту. Хто б знав, що то за пекло топити піч в літню спеку!
Бабусі йшов сьомий десяток, її діти й онуки давно переплутались в заклопотаній голові. Я була найменшою з них, останньою за списком, тож доки бабуся, перераховуючи власних нащадків, боролася зі своєю втомленою пам'яттю, я зазвичай встигала дременути подалі з двору, малою горошиною скотитися рівною, наче стрічка, стежиною вниз з пагорба, туди, де за рівними шеренгами кукурудзи та картоплі, за переплетеним огуддям гарбузів, починалися річкові плавні; де чекали на мене воля і цікаві пригоди й куди вже не міг долетіти бабусин розпачливий голос, не міг докричатися до моєї совісті.
Та сьогодні мені не пощастило - бабуся була зовсім поруч, лише декілька кроків розділяло нас. Кілька кроків та стара шовковиця, серед листя якої знаходилось моє улюблене місце для усамітнення, мрій та безмірних дитячих фантазій. Причаївшись, наче мале совеня, я з острахом чекала, коли бабуся ось-ось поверне голову трішечки вбік, підніме погляд вгору і побачить серед зелені мене, неслухняну «бісову дочку».
Я ніколи не боялась бабусю, її докори стосувалися не так мене, як якихось загальних негараздів та життєвих кривд, завданих їй тяжкою долею і невблаганною старістю. Та й чого було боятися зараз - відра води чи оберемка дров, які скоріше за все попросить принести їй до печі? Хіба то робота для звичної до сільського життя дитини?
Але того дня я була не одна - в мої руки нарешті попала давно бажана книга Олександра Бєляєва «Голова професора Доуеля». Зручно вмостившись на розгалуженій гілляці, я поринула 2 світ таких неймовірних пригод, що сама собі вже здавалася не малим дівчам, а щонайменше героїнею на кшалтЖанни Д'Арк. Персонажі книги говорили в мені різними голосами, кохали, боролися з ворогами, по вуха поринали в інтриги й розгадували страшні таємниці, від яких обертом йшли і моя наївна голова, і навіть верхівка старої шовковиці. Чи ж міг пробитись через всю цю фантастичну какофонію старечий бабусин голос?
Бабуся ще хвилинку з надією озиралась на всі боки, потім (за мить ще більше постарівши!) мовчки пішла до сараю і, взявши два дров'яні полінця, повернулася до хати доробляти свою безкінечну жіночу роботу.
З того часу пройшло чотири десятки років. Років, наповнених по самі вінця подіями, знахідками і втратами. Змінювався час, оточення, обставини і змінювалась я сама. На моїх книжкових полицях сьогодні стоять не просто улюблені книги, а перевірені часом старі вірні друзі, які щоразу, коли я перечитую їх, щедро дарують мені свою невичерпну мудрість. Тієї, без вини винної, і такої злопам'ятної для мене «Голови професора Доуеля» серед них звичайно не має. Книгу, якою ось уже 40 років картає мене моя совість, я більше не брала до своїх рук.
Вже потім, прагнучи розібратися в усіх складних перипетіях людського життя, я зрозуміла, що наймудрішою книгою, яку мені довелось чути або читати, була бабусина казка. І байдуже, що в тій казці не жили принцеси і чарівники, не літали феєричні жар-птахи, не говорили людськими голосами риби та звірі. Бабусині розповіді чарували не казковими вигадками, а творили для мене диво з самого життя, вчили знаходити і розрізняти в ньому добрих чарівників і злих демонів. Вони стали точкою відліку моєї власної системи координат духовних цінностей і моральних переконань.
Щовечора, збираючись до сну, я вмощувалась під бабусиним боком на широкому дерев'яному ліжкові і, розглядаючи химерні візерунки рушників на стінах, слухала її втомлену мову:
- Це було ще до революції, дитино. Я тоді була трохи старшою за тебе. У нас в
селі був пан. Коли в його садку достигали вишні, нам, дівчаткам-підліткам,
загадували їх збирати. Це називалось панщиною, онучко. Панові виносили в сад крісло,
і він, попиваючи чай, спостерігав за нами. А ми малі і завжди голодні, як горобці, обліплювали дерева і, криючись від пана, вишні ті собі до рота, до рота хапали. Тоді пан велів нам співати. І ми співали одну пісню за іншою. Мої товаришки могли хоч іноді якусь ягідку крадькома з'їсти, а я - ні. Все співала, а пан аж очі під лоба пускав, слухав.
Бабуся була з сім'ї сільського церковного регента. Як сама казала про себе, «була руда і погана». А що мала чисту і високу душу, то отримала від бога особливий дар -дивовижний голос і хист до співу. Коли ще дівчам співала в церковному хорі, прихожани плакали і казали що то ангел співає її вустами; стала дорослою дівчиною - за цей голос закохувались в неї парубки, а там, в панському садку, той чарівний голос був її дитячою бідою - хоч на мить змовкнеш, щоб ягідку кинути до рота, а пан вже чує. Бо летів той голос над вишнями дзвінким соловейком і не спутаєш його ні з ким, і не сховаєш мовчання.
...Квіти на рушниках перед моїми очима перетворювались на кольорові плями, повіки ставали важкими і неслухняними, сон все більше забирав мою свідомість у свій чарівний полон, і вже наче крізь марево до мене неслись бабусині слова:
-А смачні були вишні у пана, дитино. Ой, смачні!..
Щовечора бабусина казка, наче чарівний клубок, вела мене дорогами її життя все далі й далі, від однієї події до іншої. І так вже сталося в її житті, що ті події були надто масштабними як для однієї людини, не маленькими особистими, а значними -державними.
Коли сьогодні мені доводиться брати участь в обговоренні якихось історичних епізодів, я завжди запитую сеоїх опонентів: - Звідки ваші знання і переконання? З якого підручника, якого автора, якої редакції та року випуску? Бо лише за моє життя погляди науковців на ті чи інші історичні події змінювались неодноразово і докорінно: колишні герої ставали зрадниками, а державні злочинці навпаки героями. Спробуй тут розберись простій людині.
Історію свого народу в двадцятому столітті я вчила з бабусиних спогадів і абсолютно переконана, що немає в світі більш достовірного історичного першоджерела.
- Ну що тобі ще розказати, онучко? Як був голод в 33 році в селі не стало ворон,
котів. Пацюків і тих поїли. В містах було ще важче, там люди вмирали сім'ями. Хто
дожив до весни, той вижив: їли молоду лободу, щирицю. Ягоди в лісі збирали, гриби.
Щоб дітям хоч якусь затірку зробити, влітку ходили на колгоспні поля колосіаі
зрізати. Красти, дитино. Варта на конях сторожила, побачать - під суд. І я раз
попалась. Добре об'їздщик був наш., сільський. Пожалів, тільки батогом уперіщив.
Голос бабусі лунав неквапливо, спокійно. Чого хвилюватись - це все давно пережите, переболіле. І мені малій теж не страшно. У когось в казках живуть трьохголові дракони та русалки, а в мене -добрий об'їздщик. Нема чого боятися, це ж просто казка.
- У сусідів дитятко народилось. А в матері молока нема, бо їсти нічого. Мале плаче
голодне і мати плаче на нього дивлячись. Чоловік взяв дитя за ноги, та об стіну
головою. Затихло бідне, відмучилось... У них потім ще троє діток народилося. Гарна
сім'я. Та ти їх знаєш, далі по нашій вулиці живуть.
Як буденно і просто звучить з бабусиних вуст людська трагедія, трагедія мого народу! Як страшно дорослішати, як страшно усвідомлювати всю дикість цієї жорстокої казки, що так тихо ллється з бабусиної пам'яті, з її згорьованого серця! Та поки що я нічого не розумію - ще маленька!
- Коли прийшли з ревкому хліб забирати, у нас уже нічого й не було. Тільки
торбинка квасолі, я її в пустому глечику на полиці сховала. Один все долівку щупом
тикав, а другий в хатині по горщиках нишпорив. Знайшов, бісове отріддя, забрав
квасолю. А знав же, що двоє діток в хаті. Ніколи не прощу....
І я не прощу, бабусю. Вовік не прощу.
І не зрозумію, як серед такої жорстокості й всеохватної народної біди бабусі вдалося зберегти ніжну квітку власної душі, не озлобитись, не опаскудитись, не стати пристосуванкою, залишитись духовно високою і людяною.
Може в тім допомагали їй квіти, які сіяла і біля хати, і на городі, і на рушниках. Здавалось бабуся розуміла їх мову, звички й характер. Наш двір завжди полум'янів
жоржинами та айстрами; пахнув чорнобривцями, матіолою й роменом; із-за тину односельчан вітали мальви, а стежину до дверей охороняли не злі пси, а горді ряди самовпевнених гладіолусів. Щоосені найкращі бабусині квіти йшли до школи, затиснуті в засмаглих долонях сусідських дітлахів.
Цей створений бабусею квітчастий світ теж був моєю казкою. Мої принцеси в помаранчевих сукнях з гарбузових квітів танцювали з кавалерами в святково-білих мундирах з пелюсток гладіолусів під акомпанемент пищиків-свистунців, зроблених мною власноруч зі стручків жовтої акації. Такого балу не побачити і в справжніх королівських покоях! Мабуть там, під опахалами флокс, соняшників та лілей, і народилась моя, на думку батьків, надмірна мрійливість.
Та бабуся не вбачала в цьому нічого поганого, зарозумілі педагогічні методики були, на моє щастя, їй не відомі. Втомлена працею, вона сідала в затінку на маленький ослінчик відпочити і вчила мене слухати музику - спів ластівок. А ті, ніби зрозумівши, що зараз їх час, вмощувались поблизу на дроті і щебетали так радісно, заливисто й дзвінко, ніби мали в своїх малесеньких горлянках цілі квартети срібних дзвоників.
їм, срібноголосим, дозволялося все в нашому обійсті. Хочуть поселитися в корівнику -будь-ласка - навіть вічко для вільного лету випиляне в нових дверях. Хочуть під хатою гніздечко звити - ще й опору під нього дідусь зробить, щоб не дай боже, з пташенятами не відпало. Щоліта жовтороті ластівчині пискунці, немов снайпери-бомбардири, мітили послідом стіну літньої кухні. І хоч би що їм! Бабуся ще й накаже нам, онукам, кота стерегти, щоб не зобідив малих.
Все, до чого торкалися бабусині руки, по самі вінця наповнювалось її добротою і ласкою. І гострокрилі ластівки, і червонобока корова Липка, і півень - гордовитий господар двору, і малі пухнастики курчатка, і розбишака-кіт, і моє квіткове царство, і я сама, веснянкувате босоноге дівча, - все поринало в благодушний затишок, оповитий бабусиною турботою і любов'ю.
Буденно і щиро бабуся роздарювала своє душевне тепло кожному, хто його потребував, а здавалося, що тому багатству немає кінця-краю, що черпає вона його з якогось бездонного колодязя-журавля, наповненого казковою живою водою. В казках дістатися того чарівного джерела судилося найзвитяжнішим героям. А моя бабуся допомогу нужденним вважала звичною справою, далекою від героїзму.
- ... Та годі, дитино, спи вже! Чи воно тобі треба, те минуле? Та й не розкажеш
всього...
-А ви, бабусю, про медалі розкажіть.
- Про які медалі?
- Про ваші, про партизанські.
- Та я нічого особливого не зробила... То в 4і) коли наші відступали... Під
Шумейковим, німці оточили армію генерала Кирпоноса. Яка там армія! Декілька
сотень їх залишилось, зранені, змучені. З винтівками проти танків... Там, в урочищі, й
добили усіх... з генералом. По Сулі не один день мерці пливли. Дід ваш ночами, криючись
від німців, на човні їздив, збирав. Треба ж по-людськи похоронити. І живих знаходив,
тих, що змогли якимось дивом річковими плавнями вирватись з того пекла. Фронт
відкотився, а вони в формі військовій радянській серед очерету. Куди подінуться? То
дід ховав їх у сосняку за селом, а я потім збирала старий дідів одяг, їжу, яку самі мали
- хліб, сало, картоплю, та й відносила їм.
- Страшно було, бабусю?
- Страшно... І їм страшно - чи не видамо німцям. Підійду з вузликом до лісу і співаю, ту пісню, про яку домовлялись. І раз співаю, і двічі, тричі. Як переконаються, що це я і нікого чужого немає, тоді виходять з лісу - небриті, змарнілі, молоді зовсім солдатики і старші. Я вузлика віддам та й годі... Вони декілька днів від'їдались, набирались сил, а потім дід їх вночі переправляв через Сулу і йшли вони далі, своїх наздоганяти. А чи змогли фронт перейти, чи вижив хто з них - хто його знає...
Розповіді про війну для мене малої були чи не найулюбленішими. Тоді ми, дітлахи, ще грали не в черепашок-нінзя чи зоряні війни, а в «наших» і «німців» - гру, в якій найскладнішим було не виграти, а знайти того, хто згодиться бути «німцем». Наша дитяча гра «у війну» була цікавою і повною пригод, а бабусині розповіді, як здавалось мені тоді,
аж надто простими і буденними. То бабуся ніби щось особливе згадає, як чомусь ховала під час окупації єврейську родину з дітками {Чи пам'ятаєш ти мою бабусю, дівчинко Розо?); то розповість, як їздила зимами 1943 і 44 років дідуся провідувати аж на фронт; а то мовчки покаже пожовтілі листи, складені трикутником, і один біліший на цупкому папері (дорослі називали його похоронкою), який помилково отримала весною 1945, коли дідусь, фронтовий сапер, підірвався під Берліном на міні. Всю безмірну глибинну значимість людських доль, трагедій і героїзму, що були сконцентровані в тих бабусиних спогадах, я осягнула значно пізніше. Хоча чи може осягнути це вповні людина, яка того не пережила сама?
Два роки окупації, наповнені кривавою жорстокістю німецьких військ, чорною підлістю зрадників-поліцейських, смертю і сльозами односельчан, переповнили чашу бабусиного терпіння. З найглибших, найпотаємніших закутків її душі відродилось і вирвалось на волю генетичне українське вільнодумство, козацьке бунтівниче начало, непримиренне відторгнення тієї великої чорної несправедливості, що розливалася планетою зі стін фашистського рейхстагу. Хто знає, якої трансформації зазнали в бабусиній душі ці революційні пориви, та вилились вони у категоричній відмові від релігії, від бога. Від бога, який на її думку, бачив та мовчав, коли плюндрували її землю, коли бездушно, наче скотину, на її очах катували, вбивали, спалювали живцем, розривали танками навпіл живих людей. Бабуся не змогла пробачити Всевишньому його байдужості. Воістину, бійся байдужих, бо з їх мовчазної згоди існує на світі зло.
Та навіть війна не змогла знищити душевної щедрості моєї бабусі, її філософію добра. Ба, мабуть, навпаки, ще більше викристалізувала її, загартувала, навчила безкомпромісно боронити ці власні вистраждані переконання.
На все життя запам'ятала я день, коли бабуся, раптом наче оскаженівши, як та казкова хижа Баба Яга, прямо в обличчя дідусеві кричала охриплим від люті голосом страшні безжалісні слова. Навіть не кричала, а кидала їх в нього, ніби важке чорне каміння. її сиве волосся зибивалося гострими пасмами з-під платка, щоки палахкотіли гнівом, а з очей навсебіч летіли громові блискавиці.
- Ах ти ж паскудо! Ах ти ж стерво! Та де ж ти совість загубив?! Кажеш, аж три
рублі заробив сьогодні? Гад же ти, Дмитро, гад!
... У мого дідуся руки були не оті, пафосно наречені кимось «золотими», а звичайні роботящі руки сільського чоловіка - ручищі, порепані й вкриті шрамами, мускулисті, загрубілі, важкого землистого кольору, з покрученими суглобами й товстими, на перший погляд незграбними, пальцями, які проте на диво вправно вміли виконувати безліч різноманітної роботи. Ці руки знали десяток ремесел з екзотичними, як на сьогодні, назвами - пічник, різник, шорник, чоботар, ложкар тощо. Дідусеві умілі руки були нашою і його гордістю. Найбільше задоволення для нього було заробити якусь копійчину, принести її в дім дружині, дітям, онукам. Та цього разу він не отримав очікуваної вдячності. Розгублений, і навіть переляканий мій дідусь, що і на старість, на заздрість іншим, мав могутню козацьку статуру, стояв перед маленькою, вже згорбленою до землі, бабусею як малий школяр, що загуляв учора звечора з друзями та й не встиг вивчити якогось найголовнішого свого уроку. А разом з ним, як миша, принишкла від страху, мовчала і я, бо такою свою бабусю бачила вперше.
- Так ти кажеш, Олені ботинки дитячі підремонтував? Заробив, кажеш, йолопе?
Це на тій Олені, що сама без чоловіка з трьома діточками осталася? Це ти з неї,
бовдуре, три рублі здер? Як в тебе руки не одсохли їх взяти? ... Ступай, Дмитро, до
Олени. Віддай їй ці три рублі, а то я тебе й на тому світі прокляну.
Того дня я залишилася без звичної вечірньої казки - бабуся мовчала. В хаті повисла німа тиша - не муркотіз кіт, не шелестів вишневим листям за вікном вітер, не дзижчав в кутку комар і навіть гроза, злякано гуркнувши в далечині, понесла свої важкі волохаті хмари кудись далі, за горизонт. Це мовчання було красномовнішим і змістовнішим за всі прочитані мною книги, і я слухала його не вухами, а серцем, щоб потім все життя вивіряти по ньому, наче по камертону, свої власні вчинки.
В бабусиних вечірніх розповідях було багато горя, та не було негативу. Проста сільська жінка, що закінчила (всього-на-всього!) трирічну церковно-приходську школу, володіла незбагненною глибинною мудрістю, абсолютно філософським
світосприйняттям, якимось, дарованим з вище, інтуїтивним розумінням глибинних сутностей і закономірностей світу та місця людини в нім. Наче легендарний мислитель античності, бабуся раз і назавжди вирішила для себе проблеми пошуку щастя, сенсу життя, вагомості і перспектив буття. Вона жила, наче дихала -добро і зло, життя і смерть, блаженство і горе, розум та емоції - всі життєві явища були органічно поєднані нею у власну цілісну картину людського буття, в якій не було місця для нарікань, осуду чи жалю.
- Це просто життя, дитино, все, що судилось, треба пережити.
- Невже ви ні про що не жалієте, бабуню?
- Чого ж? Жалію... Коли нас розкуркулювали, моїм батькам - твоїм, онучко,
прадідусеві та прабабусі в дорогу (в останню для мого прадіда Прокопа дорогу на
Соловки) дозволили взяти тільки декілька вузликів з найнеобхіднішими речами. Тоді
забороняли в бога вірити, з церкви колгоспну клуню зробили для всякого сільського
реманенту та збіжжя. То батько старовинні церковні книги дома зберігав. Багато їх
було. Такі товсті, важкі, в коричневих шкіряних палітурках з металевими
застібками. Й рукописні були... То всі ті книги чекісти посеред нашого двору, наче
сміття, на землю покидали і спалили. Ще й реготали, коли горіло - весело бач їм
було... От за тими книгами жалію і досі.
-А чого розкуркулювали?
- Постановили, що ми багаті - куркулі. Бо корова була й конячина. І вівців
п'ятеро...
Бабуся на хвилинку змовкла а потім додала: -Дітей тільки забули порахувати. А нас в батька десятеро було. Отакі багаті...
- Та коли ж ви щасливі були, бабусю?
- Була.... Хоча справді важко приходилось. Ото тільки й пожили, що при Брєжнєві.
- -А я обов'язково буду щасливою.
- Будеш, дитино, будеш. Тільки краще ні в чому ніколи не зарікайся, бо в житті, як
на довгій ниві, - всього буває...
Вже в школі я дізналася, що ті слова - то народне прислів'я, афористичний жанр фольклору, інакше кажучи - ідіома - фразеологічна одиниця мови. Та завдяки бабусі ці мертві наукові терміни стали для мене вишуканими перлинами національної мовної культури, живим скарбом узагальненої мудрості багатьох поколінь українців, довершеним за формою висловлення моральним кодексом мого народу. З того часу здоровий глузд, відкритого колись мені бабусею світу народних приказок, наче чарівна паличка, мало не кожного дня допомагає мені долати ніким до кінця не розгадану «довгу ниву» людського життя.
«Очі бояться, а руки роблять» - кажу я собі бабусиними словами, коли робота здається одноманітною та надто затяжною. «За битого двох небитих дають» - заспокоюю сина, поливаючи зеленкою зчесане об асфальт коліно. «В чужих руках кусок більший» -сміюсь уже зі своєї 5-річної онучки, що ніяк не може поділити на всіх членів родини подаровані цукерки. І скептично говорю сама собі: «За дурною головою і ногам нема спокою» - бо знову, прийшовши до магазину, не можу згадати - чого?
А ще кажуть: «Що мале, що старе» - це про те, що люди на старість стають схожими на дітей. Як не прикро, та ця схожість в єдиному - в фізичній, а іноді (чого гріха таїти?) розумовій безпорадності.
Чому ж тоді мені знов і знов так хочеться хоч на мить повернутися зі своєї самодостатньої дорослості в дитинство - в ту казку, яку своїм життям, своїми роботящими руками й добрим серцем створила для мене моя бабуся?
/ я, вже вкотре, чи то згадую, чи то уявляю собі, як через напівзакриті віконниці кімнату прорізує гострий сонячний промінь, висвітлює з напівтьми чорно-білі фотографії на стіні, в ніжних обіймах рушників, темне бильце ваоїского дубового ліжка, малиновий цвіт бабусиного бальзаміну біля вікна, домоткані пістряві доріжки на долівці... Пахне молоком і хлібом... Ще не відкривши очей, але вже виринаючи з ласкавих обіймів сну, крізь звичне вогняне шумовиння в грубі, я знову чую такий рідний лагідний голос моєї бабусі: - Та тихше ти, Дмитро, тихіше! Не товчись, як ведмідь, -дітей побудиш. Хай ще посплять, поки малі....
... І тобі спокійного сну, бабусю. Щасливого вічного сну...
|