Надворі літо, метушиться село в буденних своїх клопотах, а на душі в сільської вчительки – свято. Вишикувались в ряд - точнісінько як 40 років тому - її вихованці - давно вже не учні, а начальники управлінь, лікарі, військовослужбовці, директори шкіл, інженери… Вбрані в біле, заповнили подвір‘я, простягають їй квіти, а вона вийшла до них, як була, по-домашньому, в білій хустці та фартуху, й очам своїм не вірить. Приїхали усим класом - зробили несподіванку, оце так радість! …
Настя Трохимівна Пугач має 87 років, а як починає говорити – дивуєшся її світлій пам’яті та гострому розуму. Одна з небагатьох істинних сільських інтелігенток, зросла в родині вчителів; батько –заслужений вчитель – як була малою, казав відвідувати школу, навіть коли нездужала –мовляв, іди, 37- «ходяча» температура. Навчив віддаватися навчанню, а потім – і вчителюванню усією душею, усяку справу доводити до кінця, любив повторювати: «Або школа, або особисте життя». Вона обрала школу… А мама ніколи не гасила світло, все сиділа над зошитами…Доки живі були батьки, жила в гроні учительської родини, підтримував один з братів –офіцерів, Олександр, що пішов на фронт зі студентської родини…Пізніше лишилася сама… … Згадувала з болем в серці перший день війни – це було в Києві -тоді обірвалося її радісне студентське життя різким звуком сирени і страшним, несподіваним повідомленням: «Війна». Прибігла до гуртожитку, а там - вже перші страшні знаки війни – кров та стогін. Носила поранених, білила казарми, потім мчала но Солом’янку, що за 10 кілометрів, до брата- попрощатися –його забирали,не повідомивши, куди, готувати на офіцера. Війна війною, а іспити в інституті склала всі до останнього, на «відмінно», й тоді лише відпросилася в деканаті, аби відпустили додому, на Полтавщину… …Потяг спинявся щоразу, як бомбардували, й знову їхав, спинявся й знову їхав. А попереду була окупація, нескінченні дні війни та постійний страх. Усе те було ніби вчора: рідна хата, пронизана свіжими дірками від куль, на печі вариться картопля для всієї родини та солдат, що покотом лежать на долівці, а в дворі стоїть кулемет, спрямований у бік Вирішального – там - німці… Увечері, хоч і страшно, виходили на досвітки, бо молоді були роки. Одного разу біля перелазу схопила їх, кількох парубків та дівчат, поліція, настрахала, та потім відпустила «заради свята» - була тоді Трійця… Мати лаяли й більш гуляти не пустили. Так і просиділа Настя в хаті та в погребі, ховаючись від ворожих куль, аж доки не надійшло визволення – Сенча знову стала «нашою»… Після війни працювала в колгоспі, а далі 36 років вчителювала - викладала українську, російську й навіть французьку (що в ті часи було великою дивиною), 7 років працювала завучем школи в Сенчі, і в добрі часи директора-реформатора Володимира Павловича Мовчана втілювала в життя «школу передового досвіду». То були незвичайні уроки, під час яких вчитель не повчав, а лише підштовхував учнів до власного висновку. За урок був опитаний увесь клас. Оцінити інновацію приїздили директори шкіл. Настю Степанівну тоді викликали до району на вручення Знаку Пошани за особливі заслуги в нелегкій вчительській справі (тепер ця відзнака нагадує про себе 25 % надбавки до пенсії). Протягом усього навчального року віддавалася праці вчителя, а влітку старанно малювала плакати до уроків, бо підручників з багатьох предметів, зокрема французької, не було.1 вересня йшла до школи з величезним сувоєм розмальованих аркушів. Маючи вдома друкарську машинку, випускала ще й шкільну радіогазету… Спогади переповнювали серце, й не могла стриматись Настя Трохимівна, аби не розповісти про все це своїм колишнім учням, які, зібравшись на 40 років від випуску, постановили: «Яка ж то зустріч без класного керівника?» - замовили автобус і справили справжню сенсацію, приїхавши до своєї вчительки. Тепер стояли перед нею не юнаки та дівчата, а зрілі люди, що мають онуків та великий досвід за плечима. Дивилася на них і думала : «Порядні з них вийшли люди, чесно йшли вони до свого становлення». І раділа молода душа старенької вчительки – недаремно вона все своє життя поклала, аби дітей у люди вивести. - Все, що мені потрібно - аби зрозуміли мою душу, мої переживання. Я хочу передати вам свої спогади, хочу, аби ви хоча б трохи собі уявили, який страшний був перший день війни, яка страшна війна. А по війні ми ходили босі по колючій стерні, працюючи в колгоспі, працюючи на совість. Хто пережив ті часи, той цінує життя – живуть зараз люди добре, тільки пошани в родинах бракує. Колись люди дружними були, а тепер… поробили такі офіси, що роззуватись треба, коли туди заходиш, а старців, таких, як ми, туди й не пустять. Дякую, що ви мене вшанували, потішили. Я пам’ятаю кожного з вас, відслідковую ваші долі, читаю про вас у газетах, й не знаю, як тепер величати –чи не по імені та по-батькові? Адже ви тепер он які посади займаєте… - Зараз ми Вас перевіримо, Насте Трохимівно, як добре ви нас пам’ятаєте. Доведіть, розкажіть, якими ми були в школі! - Василь Савченко- сидів на задній парті… Дев’ятка Василь відмовлявся вчити вірш «Партія веде» - довелося приводити матір до школи, вести роз’яснювальну роботу… Як зараз, чую дзвінкий голос Івана Іванини, виконував пісню «Ясени» на шкільному концерті. А хлопці в 10-му класі самостійно організували хор, виступили, захистили честь класу. Ще один Василь кидав школу через нещасливе кохання. Пережила з ним його трагедію як особисту… … Поїдуть колишні учні, а вчителька ще довго згадуватиме, розповідатиме сусідам, подругам –колегам, які заходять до неї на «п’ятихвилинку», про те, які хороші в неї вихованці, які люди з них вийшли. Тішить, гоїть рани думка про те, що ти живеш у чиїйсь пам’яті, а твій досвід, твоє виховання дали комусь дорогу у життя.
Нарис нашого позаштатного кореспондента в Сенчі Людмили Жанни.
|
