... З раннього дитинства рідна ненька співає нам свої колискові, ніжно схилившись над ліжечком, потім, підрісши, ми вже самі собі щось наспівуємо з дитячих пісень; співаємо у радості і в журбі, саме через слова Пісні висловлюючи свої почуття, бажання, сподівання і мрії...

У їхній сім'ї співали і співають усі, від малого до великого, та малому Іванкові передала свого часу свій неповторний красою і звучанням голос його бабуся, яка, натомившись-наморившись за цілий божий день, брала до себе на руки малого онука і... співала!

І пригасали зорі у високому темно-синьому небі, притишувало свій неспинний шепіт листя, замовкали дзвінкоголосі солов'ї і припиняли вести свої нескінченні розмови квіти і трави, бо увесь світ, здавалося, слухав у такі напоєні тишею вечори Іванкову бабусю Марію, коло якої навчився співати і сам хлопчик.

І добрішав світ у такі божі хвилини раювання серед тієї пісенної краси, відлітали кудись усі образи і дитячі болі, бо поруч Іванка була рідна бабуся і - Пісня.

А яких тільки пісень бабуся знала! Рідкісних, старовинних, не знаних тепер! Та онук пам'ятає, дарма, що - роки, дарма, що - час і час...

Мені одного разу пощастило побачити виступ на сцені Полтавського музично-драматичного театру ім. М. Гоголя Івана Яковича Труша, почути його неповторний і незабутній голос, що назавжди врізався у мою пам'ять, та дороги наші тоді надовго були розійшлися, але саме сьогодні Іван Якович взяв і завітав до нас у гості, аби поговорити з нами про життя і про її Величність Пісню.

- Вітаю Вас, Іване Яковичу! Скажіть, будь ласка, звідки повилася Ваша життєва стежина?

- Народився я у мальовничому селі Засулля Сенчанського району Полтавської області (нині с. Сенча Лохвицького району), яке лежить на березі річки Сули. З цим селом пов'язані усі спогади дитинства і юності, мої перші радощі і жалі...

— Кажуть, Доля роздає дарунки... Хто подарував Вам у спадок таку велику любов до Пісні?

- Пісня, любов до неї - це свята традиція нашої великої сім'ї, а голос подарували мені у спадок мої батьки: батько - Яків Іванович і мама - Марія Олексіївна, які, на жаль, давно вже переступили межу буття. Із самого малечку вони прищепили цю святу любов до пісні своїм синам. Дуже гарно співала і бабуся Марія Сергіївна, котру я любив, люблю й любитиму завжди. Хоч давно уже і сам дідусь, та її голос звучить у моєму серці безсмертною луною усе моє життя!

— Які Вас вітали сцени, Іване Яковичу?

- За період мого життя мені пощастило виступати на багатьох концертах, вечорах тощо. Перші концерти, звичайно, були пов'язані зі сценами рідного села, Сенчанської середньої школи, міста Лохвиці, зі сценою Гадяцького культосвітнього училища, яке я закінчив свого часу, адже все колись починається з малого. Співав і в армії, спогади про яку - світлі і яскраві, бо поталанило служити в історичному місті Ленінграді, де також співав! Відслуживши, вступив до Львівського державного університету на історичний факультет, а з 1969 року працюю викладачем історії в Полтавському нафтогазорозвідувального технікуму, де робота викладача завжди тісно переплітається з піснею, з виступами в театрі ім. М.В. Гоголя, в Галереї мистецтв та на багатьох інших сценах.

- Який Ваш репертуар?

- Репертуар різноманітний. Люблю українські народні пісні та романси, арії українських та російських композиторів. Згадаю такі пісні, як "Ніч яка місячна", "Вечір надворі", "Стоїть гора високая", "Ой, ти дівчино, з горіха зерня", "Чорнії брови, карії очі", "Сонце низенько" (арія Петра з опери "Наталка Полтавка"), "Только раз бьівает в жизни встреча", "Ямщик, не гони лошадей" та багато інших чудових пісень.

— Спогади, спогади... Вони так часто зігрівають наші душі, рятуючи від життєвого холоду... Чим Ви поділитеся із нами, Іване Яковичу?

- Часто згадую незабутніх своїх батьків, які канули у Вічність, згадуються прекрасні миттєвості дитинства та юності, зустрічі у рідному селі, куди ми з братами періодично приїжджали на гостину. І завжди в нашій рідній хаті звучали прекрасні українські пісні, які любила наша вся велика родина. І всім було місце, усі були раді один одному у батьківській хаті, для всіх і для кожного знаходилося у мами і в батька добре слово, слушна порада, суттєва допомога.

... А найчастіше пригадується молодість, адже це чи не найбільша цінність в житті людини, яка, на жаль, ніколи не повертається до нас вдруге чи втретє. Пам'ятаєте, друзі мої, як у тій пісні: "А молодість - не вернеться, не вернеться вона..."

- Про що Ви мрієте?

- Мрію про те, щоб усі ми, українці, зажили заможно і щасливо в нашій державі, щоб влада згори і донизу керувалася інтересами народу.

- Пісня допомагає Вам жити?

- Пісня - володарка мого серця, тому вона завжди зі мною, і немає значення, чи я усміхаюсь у ту мить, чи плачу... Український народ, на мою думку, мелодійністю своїх пісень займає перше місце, випереджаючи навіть італійців, і тому я щасливий, що народився у співучій родині, де пісня, воістину, виховувала, ростила і зближувала цілі родинні династії, не давала розгорятися ворожнечі і чварам.

- Ви - щаслива людина?

- Щастя кожен із нас завжди розуміє по-своєму, та я - щаслива людина вже тому, що своїх батьків мав завжди за зразок, що виховав і виростив синів і дочекався онуків, а працюючи викладачем, випустив у світ не одне покоління своїх студентів-ластів'ят, які й досі мене пам'ятають... Як то кажуть: посадив дерево, виростив синів, збудував дім і... заспівав пісню. На все життя! Поки й буду живий...

... Такою ось вийшла наша розмова з Іваном Яковичем Трушем, людиною надзвичайно доброї, щирої і лагідної душі. І таке тепло ішло від нього, такий спокій і затишок, така рівновага і свята любов до ближнього свого, що, здавалося, я була б найщасливішою людиною на світі, якби поруч мене у житті був батько, схожий на Івана Яковича!.. Здається мені, що завдяки таким ось людям і тримаються непоборні ніякими життєвими знегодами сім'ї, зберігаються родинні і духовні цінності, примножується святе добро на Землі.

Будьте щасливі, Іване Яковичу, а Ваша Пісня хай лине і лине над просторами України, несучи людям наснагу і любов!

Трудова Полтавщина № 16(252) 5 травня 2006 року