Кржисевич Марія Степанівна (дівоче прізвище — Задорожна; 1824 — 1905) — племінниця поміщика Г. С Тарновського. Була приятелькою Т.Шевченка з часу його перебування у Петербурзі до заслання; Знайомство з нею відбулося, мабуть, 1843 р. в Качанівці, садибі Г. С Тарновського. У Петербурзі Шевченко намалював портрет М. С. Кржисевич.

Була знайома з  М.І. Глінкою, який протягом 1842-1856 рр. листувався з нею і подарував їй ряд своїх творів з авторськими написами.

Качанівка, Глінка і Кржисевич

Олексій Савон

«Будь же счастлива,Мери,/ Солнце жизни моей!/Ни тоски, ни потери, /Ни ненастливых дней/ Пусть не ведает Мери».

Такими Словами закінчується романс, написаний композитором М. І. Глінкою на слова О. С. Пушкіна з присвятою дорогій його серцю Марії Кржисевич.

Познайомившись з Марією Степанівною 1838 року в Качанівці, Глінка проніс добрі, теплі почуття до неї через усе своє життя.

А почалося все з того, що 1 січня 1837 року композитора Михайла Івановича Глінку, що зажив на той час уже гучної слави, сам цар Микола І запросив на посаду капельмейстера придворної півчої капели: «Мої півчі відомі у всій Європі і, отже, варті щоб ти зайнявся ними. Тільки прошу, щоб вони не були у тебе італійцями».

Україна з давніх часів славилася співучими голосами. З неї поповнювалися всі царські і столичні хори, то ж і М. І. Глінка весною 1838 року вирушає на Україну для набору співаків.

З Петербурга Глінка виїхав 28 квітня в супроводі вчителя співів Дмитра Палагіна, півчого Нафанаїла Шеїнова, дядька Григорія Саранчіна і свого слуги Якова Нетоєва. У цей час він уже гірко розчарувався у своїй дружині, яка виросла у скромній обстановці, а тепер з усіх сил намагалася не відставати у розкоші від «великого світу». Про працю композитора мала дуже туманне уявлення, бідкалася що він тратить багато коштів на нотний папір. Одного разу коли

композитор повернувся схвильованим з концерту Бетховена, вона злякано запитала його: «Що з тобою Мішель?» «Бетховен! — коротко відповів Глінка. - «Що ж він тобі зробив?» — запитала дружина.

В листі з Чернігова М. І. Глінка пише, що ще ніколи не було йому так тяжко і гірко як тепер: «Тут я один в самому повному розумінні цього слова... і зажурене моє серце оживе тільки в Петербурзі».

А серце тяглося до вихованки театральної школи Кароліни Йосипівни Колковської, його учениці, котрій він присвятив романс «Сомнение» і ще один, написаний в дорозі 20 травня — в Новгороді-Сіверському «В крови горит огонь желанья». Він пише про те, як йому «відрадно думати, що існує створіння, котре цілком мене розуміє».

В Чернігові М. І. Глінка відібрав декілька хлопчиків. Відбір був дуже ретельний. Спочатку відбирали кращих по слуху і голосу, а потім з них — найобдарованіших. «Декотрі хлопчики були обдаровані таким тонким слухом, що невимушено слідкували за найрізноманітнішими інтервалами, навіть за музичною нісенітницею, котру видумував Палагін, щоб збити їх» — писав Глінка в щоденнику. Було відібрано 5 хлопчиків і півчого Бальбинського.

З Чернігова взяли напрямок на Качанівку. З поштового тракту біля Монастирища звернули на Ічню. Дорога була настільки розбита і важка, що лаючи в листі свого товариша поета Н. В. Кукольника Глінка пише: «за ту вигадку слід би тебе возити не по залізниці, а по Монастирській греблі назад і вперед, в дощову погоду... в кінці травня через неї переїжджали на волах і боялись потонути, або загрузнути в багні, потратили на цей переїзд, всього на півтори версти, цілісінький день». Заночували в Ічні.

Рано ранком виїхали на Качанівку. І от назустріч виринула широка дорога, обсаджена трьома рядами підстрижених поверхами дерев, ніби сповіщаючи, що за декілька верст кінець подорожі.

Нарешті, після довгої і тяжкої дороги, добрались до благословенної Качанівки. Перед їхніми очима, на пагорбі, в кінці липової алеї чудового парку, з'явився величний білий палац у всій своїй красі. Величезний двоповерховий головний корпус палацу Катерининської епохи, з колонадою і куполом, органічно вписувався у величезний парк з столітніми деревами і ставками. Перед палацом кругла площа з квітником, біля колон палацу — старовинні козацькі гармати. По боках флігелі і служби, котрі чудово доповнюють архітектурний ансамбль садиби.

Про Качанівку М. І. Глінка багато чув від друзів і самого господаря Г. С. Тарновського, його доброго знайомого, покровителя і мецената. Художники, поети, письменники, композитори, історики, потрапивши на Україну, були бажаними гостями в Качанівці. Гостинність і доброзичливість господаря, чарівна природа і теплий клімат створювали творчу атмосферу. Але Михайло Іванович їхав у Качанівку з думкою відпочити від столичної метушні, праці, сімейної драми, на лоні української природи насолодитись спокоєм, гостинністю українців.

Григорій Степанович Тарновський, який щойно повернувся додому від сусідів, був радий дорогим гостям. Для Глінки уже було приготоване приміщення оранжереї, відокремлене від палацу.

Перепочивши три дні, Глінка з Палагіним і Шеїном відправився через Прилуки до Переяслава й Києва. У Переяславі йому вдалося за його висловом «безжально обібрати» хор полтавського архієрея Гедеона. Звідти поїхали в Київ. Тут і відбулось знайомство М. І. Глінки з семінаристом 25-річним Семеном Гулаком-Артемовським, який мав неповторний голос. Його і ще декілька відібраних малолітніх співаків композитор забрав з собою. І знову через Переяслав, Прилуки (23 червня) повернувся в Качанівку і майже безвиїзно пробув там близько трьох місяців.

В Качанівці Глінку радісно зустрів його однокашник, наш земляк, історик Микола Андрійович Маркевич, з котрим вони вчились разом у благородному пансіоні в Петербурзі. Тут же був художник В. Штернберг, який щоліта відпочивав у Качанівці. Приїхав і сусід, поет Віктор Забіла. Так, в Качанівці, зібрались молоді освічені люди, як доповнювали один одного представляючи всі музи.

В Качанівці завжди було багато гостей, родичів і просто знайомих Тарновських. Зважаючи на те, що Г. С. Тарновський був бездітним, родичі, особливо небожі й небоги старались добитись його прихильності, надіючись отримати від нього спадщину. Серед них композитору запала в душу наймолодша племінниця Тарновського чарівна Марійка Задорожня.

Всі гості (інколи до 50 чоловік) збиралися разом по дзвінку лише на сніданок і обід. Навпроти Глінки завжди сиділа миловидна Марійка, яка зустрічаючись поглядом з ним пускала бісики своїми примруженими пустотливими оченятами, за що їй нерідко діставалось від тітоньки. Потім стали зустрічатись не лише за столом.

Відомо, що творчість живиться з криниці кохання. У листі написаному 19 червня 1838 року з Качанівки письменнику Кукольнику, Глінка навіть і гадки не мав працювати над розпочатою оперою «Руслан і Людмила». «...і ти думаєш я стану продовжувать її... Муза моя не докучлива мовчить — і слава Богу».

Але познайомившись ближче з Україною, її природою, людьми, особливо подружившись з Задорожною, він міняє свою думку.

В Качанівці композитор плідно працює над оперою «Руслан і Людмила». Тут написані і вперше звучать «Персидський хор», «Марш Чорномора», «Балада фіна» у виконанні оркестру Г. С. Тарновського (співав сам М. І. Глінка). Далеко за північ затягувались дружні розмови, музика, співи в оранжереї Глінки та його друзів Маркевича, Скоропадського, Забіли, Штернберга. Особливо любили співати українські пісні, а Петро Скоропадський радував усіх чудовим виконанням чумацьких пісень.

Михайло Іванович любив працювати у віддаленій від палацу альтанці. Сюди прибігала й Марійка, щоб побути з ним наодинці, пощебетати, розвеселити композитора. Тож і через 16 років (1854) дізнавшись про смерть Г. С. Тарновського і його дружини (померли в один день), Глінка в листі Марії Степанівні з Парижу тепло згадує дні, проведені в Качанівці: «Пам'ятаю ваших ласкавих і добрих рідних — ще в пам'яті моїй збереглися всі подробиці мого перебування в Качанівці, наше перше побачення. Якщо Бог поможе... маю надію... при побаченні довести вам, як щиро кохаю вас. Хоча за цей останній рік я потворно розтовстів (пузо по чину майорське), але для вас, я вірю, що буду той же «ципа», що й раніше... Обнімаю і цілую вас і ваші рученьки, ваш друг...» В Качанівці були написані дві пісні на слова В. Забіли «Не щебечи соловейку » і «Гуде вітер вельми в полі», котрі згодом стали народними.

Швидко збігав час у творчості і розвагах. Господар Качанівки старався показати свою гостинність. Прогулянки, поїздки до сусідніх поміщиків, полювання, бали, танці, ілюмінації, оркестр, театр, хор — все було до послуг гостей.

В липні М. І. Глінка їздив у Полтаву; знову через Прилуки, а 25 липня, повертаючись до Качанівки, в Прилуках обідав.

З 4 по 6 серпня Глінка разом з новими друзями відвідав свого друга Миколу Андрійовича Маркевича в селі Турівці Прилуцького повіту. По дорозі з Турівки до Качанівки, 7 серпня завітали до поміщика Корбе у Вейсбахівку (Білорічиця).

З набраними хлопчиками весь час займався Палагін. Співали вони і в церковному хорі Тарновського. Для них було пошито пристойну одежу.

Час, проведений в Качанівці, збіг швидко. Потрібно повертатись до Петербурга і ось настав прощальний вечір. Поставлені столи в парку. Дістали з льохів найкращі вина. Господарі Качанівки і гості трохи схвильовані в чеканні розлуки. Хвилина мовчання. І з вуст композитора полинула пісня написана на слова Маркевича, Забіли і Штернберга, котру підхопили друзі. В ній звучать слова подяки господареві.

«Прекрасен, о хозяин милый./ Очарователен твой дом:/ Какой живительною силой/ Для нас исполнен твой прием./Тебе с гармонией от чувства/Дает поэзия привет./ Благодарит тебе искусство/И яркий живописи свет./Глянь как радостны все лица/Пусть кипит вино струей /В честь тебя и вас девицы/ И хозяйки дорогой!/ Пусть Качановка золотая/ И твой тенистый темный сад /Красуются, как угол рая. /В них было столько нам отрад...»

Розчулений Тарновський витирає мимовільну сльозу. Марійка стоїть з похиленою головою ледь не плачучи від відчуття швидкого розлучення. Глінка присягається всім своїм друзям у наступному році знову бути гостем Качанівки. Розпрощавшись Михайло Іванович виїхав додому. Сумно стало в Качанівці і Тарновський разом з Марійкою й друзями, поїхавши навпростець, знову зустрілись з композитором в дубовому гаю і «випили прощальний келих шампанського».

Теплі, світлі дні в Качанівці назавжди запам'ятались Глінці. Він навіть мріяв купити собі маєток на Україні. Тож приїхавши до Петербургу, обговорює це питання з матір'ю, але не маючи достатньо коштів навіть на прожиття, довелося відмовитись від своєї мрії.

М. І. Глінка особисто представив імператору набраних на Україні 19 хлопчиків. Проекзаменувавши півчих Микола І залишився вельми задоволеним і наказав видати Глінці грошову винагороду в розмірі 1500 крб.

Приїхавши до Петербурга М. І. Глінка пише великого листа М. А. Маркевичу, жаліючись, що його поглинули життєві проблеми. Так добре розпочата в Качанівці праця над оперою «Руслан і Людмила» — «закинута».

«Розсуди сам, де тут взятись натхненню, та й що з ним робити: тут вічна суєта і тривога, від котрих пустіє голова і серце. Та ти в сто разів щасливіший на Україні, я часто згадую про безтурботні і мирні дні, мною там проведені. «Бог знає, чи вернуться коли вони, чи ні!» Не забув він і про Марійку: «Якщо ти заїдеш в Качанівку, сердечно поклонись милим істотам, які там проживають».

Марію Задорожню Тарновський видав заміж за нелюбого їй Кржисевича Андрія Юліановича. Він служив у Київському піхотному полку, а з 1832 року маючи чин губернського секретаря служив у Ніжині поліцмейстером. Разом з чоловіком вона відвідує театр, де йде опера М. І. Глінки.

Друзі Марії були частими гостями в неї у Ніжині. Т. Г. Шевченко також був добре знайомий з Марією Степанівною Кржисевич. Як згадує поет і мемуарист Афанасьєв Чужбинський, під час перебування Шевченка в Ніжині, вони часто бували в товаристві «чарівної М. С. Кржисевич, відомої тоді в Україні красуні, яка всім дурила голови». Т. Г. Шевченко намалював портрет Кржисевич. Зустрічались вони і на Україні, і в Петербурзі. Тарас Григорович залишив теплі спогади про неї у «Щоденнику», подарував їй свій офорт «Притча про робітників на винограднику».

Повернувшись через 12 років із заслання, Т. Г. Шевченко зустрівся з М. І. Крижисевич в Петербурзі. У 1858 році він гостював у неї з С. Гулаком-Артемовським і, як записав до свого щоденника, вона їх зустріла «Жвава, весела, молода як і 10 років назад».

М. Г. Глінка часто закохувався. Але захоплення його тривало недовго, що не стосується М. С. Кржисевич.

В 1839 році Михайло Іванович захопився Катериною Єрмолаївною Керн. До речі, у її матір, Ганну Петрівну, був закоханий О. С. Пушкін і присвячував їй свої вірші. Глінка назавжди залишив дружину. Але не отримавши офіційного розлучення, не зміг одружитись на К. Є. Керн. Дружина ж таємно одружилася з Васильчиковим. В 1840 році К. Є. Керн захворіла і виїхала лікуватись на південь Росії, де пробула 2 роки. Повернувшись у 1842 році до Петербургу її зустрічі з Глінкою хоч і продовжувались, але мали лише дружній характер. Зв'язки М. Г Глінки і М С Кржисевич не поривались увесь час. Так, у 1843 році, для того, щоб частіше зустрічатись з композитором, вона оселяється в Петербурзі. З К. Є. Керн вони були добрими друзями, часто зустрічались Особливо ж часті зустрічі були в неї М. І. Глінкою. Він пише їй записки знаходячи різні причини для зустрічей, підкреслюючи «повагу і щиру дружбу повністю відданого вам, дорога і добра Маріє Степанівно».

В 1849 році, отримавши «лагідного і відрадного» листа від Марії Степанівни, Глінка пропонує не їхати їй до Петербургу, а домовившись, зустрітись і пожити разом в кліматі «благонадежном».

Перед цим М. І. Глінка побував у Іспанії, в Андалузії, і хоч вважав, що це були два кращих роки в його житті: «але — що вам може показатись дивним — я знаходжу схожість між Андалузією і Малоросією не лише відносно природи і обрядів але й відносно до характеру і краси жінок. Виразність погляду, розкішне волосся, жвавість, запальність, дитяча пустотливість, добру й благородну душу — все це зустрінеш у вас і мабуть, ще в більш прекрасному розвитку. Я упевнений, що якби міг знову побачити вас на берегах Ворскли чи Сейму, муза моя, котра давно дрімає, знову б прокинулась і з лишком винагородила б мене за втрачений час. Від вас, можливо, залежить те, щоб я взявся за якусь велику працю, а зараз пишу лишень окремі п'єски». І в кінці приписка: «щиро люблячий і поважаючий ваш друг».

Чарівний образ Марії надихнув композитора на написання в 1819 році романсу «Мері» присвятивши дорогій його серцю жінці. Вперше виданий М. Бернардом в 1850 році.

Треба сказати, що в особливу залежність від стосунків композитора з М. С. Кржисевич перебувала доля симфонії «Тарас Бульба». Симфонію Глінка задумав у 1848 р. Працювати над нею почав лишень у 1852 році, перебуваючи в Парижі, написав першу частину і початок другої, але не закінчив і пізніше знищив.

Ідея не здійснилась, але думка про «Тараса» не залишала Глінку.

Повністю відмовився від написання симфонії композитор лише в кінці 1850 року: "Гірчиця після вечері не годиться – так і Тарас".

А от ще один лист з Варшави: «...солодке передчуття запевняє мене, що ми ще поживемо разом і скажу навіть більше, я переконаний, що ви одна у змозі розбудити дрімаючу мою музу до тривалої і успішної діяльності... Я впевнений, що у вашому серці завжди збережеться хоч маленький куточок для вашого старовинного друга, яким би він не був старим і поганим ».

Пройшли літа, але краса і чарівність Марії Степанівни була не підвладна рокам. М. І. Глінка все ще закоханий в неї і в його листах відчувається навіть нотка ревнощів Так у 1852 році він пише: «Моя найдорожча Маріє: хоча в останній раз, бувши у нас, ви позводили всіх з ума, так, що й музика зовсім не йшла до ладу, але я все ж, як і колись кохаю вас голубонько, і прошу не забувати, що завтра ми вас чекаємо».

Жемчужников, що вперше зустрівся з Кржисевич у М. І. Глінки в 1855 році, був приємно вражений її красою і розкішністю, чим дуже потішив самолюбство Глінки.

М. С. Кржисевич була добре відома у вищих колах Петербурга. Тож навіть Глінка в 1856 році звертається до неї за допомогою в отриманні закордонного паспорта: «щоб ви при першій нагоді замовили з притаманною вам грацією і хитромудрістю словечко про мій закордонний паспорт тим високим особам, від котрих ця справа залежить і переконливо їх попрохали (а хто ж краще вас зможе і зуміє це зробити?), щоб мене скоріше відпустили».

Холодний і неприємний Глінці Петербург змушував його виїхати за кордон. Весною 1856 року він залишає Росію і виїжджає до Берліна. Кржисевич, яка також була за кордоном, як пише композитор: «роз'їжджала по різних водах», декілька разів відвідувала Глінку. Зустрічі ставали частішими, листи теплішими. Мабуть Михайло Іванович подумував офіційно з'єднати свою долю з Марією Степанівною. В листопаді 1856 року він пише сестрі з Берліна: «А все-таки кохаю, всім серцем кохаю милу, добру, пустотливу і ласкаву Мері». Але не судилось.

Через З місяці, 15 січня 1857 року, після великого концерту в королівському палаці, де виконувались твори Глінки, він простудився, а з лютого композитора не стало. Марія Кржисевич після йото смерті прожила ще 48 років.

Така історія кохання великого російського композитора і українки, яке зародилося в чарівному куточку Чернігівщини.

На превеликий жаль не збереглись листи М. І. Глінки до Тарновського, Маркевича, котрі доповнили б сторінки, пов'язані з перебуванням композитора в Україні.

В Качанівці свято шанують все, що пов'язане з іменем М. І. Глінки. Збереглась альтанка, в котрій любив працювати композитор, оранжерея де він жив, старовинний парк за озерами. Відвідавши всі ці місця, прилучившись до них душею, ніби від чуваєш звуки мелодій, голоси, які линуть з далекого минулого.

Пресвітлий рід Тарновських. Ретроспективний портрет

Анатолій Матвєєв   

Хто не знає свого минулого,

Той не вартий майбутнього.

Хто не шанує видатних людей,

Той сам не годен пошани.

М. Рильський

Т. Шевченко: - Спасибі Вам, Григорій Степанович, що Ви мене таки не забуваєте, ще раз спасибі. А я вже думав, що мене всі одцурались, аж бачу – ні, єсть ще на світі хоч один щирий чоловік… Ох, як би то мені можна було приїхати до солов’я, весело було б… Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що Ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх канапам і не показував. Але Скобелєв таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя Катерина), то я думаю послать її до Вас. С.-Пб.,25 січня 1843 р.

П. Куліш: - Нехай би знав очоловічений світ, що козаччина породила твердих духом людей, а не яких-небудь гречкосіїв та домонтарів. Тобі, добродію, годилось би того доказати, яко чоловікові такому, що змалку постеріг, чого варта наша Україна. Ти ж маєш і голову ясну, і серце чисте, і достаток чималий. Більш од усякого іншого зміг би ти вславити покозачену віру пресвітлого роду Тарновських. Варшава, 26 березня 1868 р.

Різні люди, різні почерки, виклад, різні дати, але адресат один – ТАРНОВСЬКІ.

За тогочасними офіційними даними, Тарновські належали до галузки дворянського роду, що бере початок з XIV століття. На думку відомого українського історика О. Лазаревського, і, як на мене, це вірогідніше – вони походять від військового товариша Прилуцького полку Івана Ляшка, який 1685 року одержав універсал на володіння землями від полковника Прилуцького полку Лазаря Горленка.

Правнук Івана Ляшка Яків Степанович Тарновський був генеральним бунчужним. Коли Кирило Разумовський домагався спадковості гетьманства (на вічне врем’я), Яків Тарновський, як і генеральний осавул Іван Скоропадський та генеральний хорунжий Данило Апостол, не підписав супліку на ім’я Катерини II. Тим самим виявив свою незгоду з намірами гетьмана Разумовського.

Родина Тарновських залишила помітний слід у розвої української культури, всіляко допомагала письменникам, митцям, музикам. І грошима, і словом приязним, і гостинністю. З-поміж Тарновських виділяються три непересічні постаті – Григорій Степанович (1788-1853), його небіж Василь Васильович (1810-1866), син останнього, теж Василь Васильович (1837-1899).

Григорій Степанович Тарновський – камер-юнкер при царському дворі, йому належали землі у Київській, Полтавській і Чернігівській губерніях, в тому числі знаменита Качанівка, інші маєтки, був власником дев’яти тисяч кріпаків. Відомий як людина, котра радо приймала у своїй господі багатьох митців, літераторів, охоче надавала їм безкорисливу допомогу. У Качанівці мав велику бібліотеку, зібрав чудову картинну галерею, художні якості якої високо оцінювали всі, мав власний хор з кріпаків, театр, своїх музик, будинок у Петербурзі де він жив, як правило, взимку. Тут, у Петербурзі, П. Мартос, коштом якого 1840 року вперше видано «Кобзар», і В. Штернберг познайомили Григорія Степановича з Шевченком, ім’я якого набувало тоді все гучнішої слави.

Велика заслуга Григорія Степановича перед сучасниками полягає у тому, що саме він проклав стежку до Качанівки, Поток для Шевченка, Куліша, Рєпіна, Жемчужникова і багатьох інших, які вславили Україну, наш народ.

Як вважає більшість дослідників, у повісті Т. Шевченка «Музикант» під іменем поміщика Арновського виведено Г. Тарновського. Та чи справді то Григорій Степанович? Чи, може, це просто узагальнений образ типового кріпосника тих часів? Обережну відповідь дав академік О.Білецький: «Портрет, очевидно, зроблений з натури», тобто з Тарновського. Зверніть увагу: очевидно. Отже, ймовірно, а не беззастережно, не безперечно.

На підтвердження думки про те, що Т. Шевченко поважав Г. Тарновського, ставився до нього поштиво, можна вказати не лише на листа, наведеного на початку нашої розповіді, а й на іншого, не менш красномовного, датованого 26 березнем 1843 року. В ньому поет скаржиться, що йому було важко подолати перепони, цензурні рогатки при виданні «Гайдамаків». «Тепер, - повідомляє він, - поспішаю розіслати, аби не спохватились. Надсилаю вам три екземпляри, один візьміть собі, другий віддайте Мих. Андрійовичу (маестро) Маркевичу, третій Віктору Забілі, на заочне знайомство… Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому».

Хрестоматійними стали крилаті поетові слова з листа від 25 січня 1843 року до Григорія Степановича: «Нехай я буду мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе. Ви, спасибі, Вам, боїтеся (Г. Тарновський не хотів ятрити Шевченка різними плітками й вигадками – А. М.) мені розказувати про людей – цур їм. Покуштував я уже цього меду, щоб він скис… Нехай з Вами діється все добре і не забувайте щирого Вашого Т. Шевченка». Плануючи свій приїзд до Григорія Степановича, зізнавався, що у нього, на Україні, крім Тарновського, немає прихистку.

Поважали Г. Тарновського й інші діячі культури. Не випадково, не за застольне пригощання М. Маркевич склав на честь Григорія Степановича величального вірша, М. Глинка написав музику і разом з В. Штернбергом піднесли йому хвалебну партитуру.

Після смерті Григорія Степановича Качанівка та інші маєтки перейшли у спадок його небожу Василю Васильовичу. Качанівка перетворилася на справжній літературно-художньо-музичний салон у кращому розумінні цього слова, а її новий господар з дрібного дідича – на багатія, мільйонера, що дозволило йому займатись благодійництвом, громадської діяльністю.

В. Тарновський був високоосвіченою людиною, знавцем права, землеустрою. Навчався у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька разом з Гоголем, з я ким товаришував і який характеризував свого «одноборщика», як людину віддану науці, зокрема, історичній, чутливу, яко дитина, мрійника, котрий думає лише про ту користь, яку здатний принести людям, зовсім не піклуючись про славу, кар’єру, чини.

Багатий, молодий, енергійний, не без таланту, демократично настроєний, він, кандидат права, повністю зосередився на громадській діяльності, підготував кілька оригінальних досліджень, опублікованих в журналах «Юридические записки» і «Сельское благоустройство», з «Иллюстрированной газете», «Киевлянине», в «С.-Петербургских відомостях».

Про різноманітність творчих інтересів В. Тарновського, його кругозір свідчать статті й замітки про поезію російського народу і вплив на неї України, про українські пісні, про застій промисловості в Полтавській губернії, а також з питань народонаселення в Російській імперії, про клімат, добування корисних копалин, лісокористування, проект земського страхування, матеріали для «способу народного продовольства» в Чернігівській губернії, про шовківництво, народну освіту, юридичний побут України, ділимість родин на Україні.

Та чи не найбільше В. Тарновський доклав сил, часу, нервів і знань на боротьбу за скасування кріпацтва. Газета «Киевлянин» відзначала, що він був одним з кращих практичних діячів у галузі селянського питання в малоросійських губерніях, брав до серця інтереси селян ще тоді, коли про їх емансипацію не піднімали голосу. П. Куліш назвав його ревним поборником селян, кращим з громадян України в цьому питанні.

Один з листів В. Тарновського до свого однодумця поміщика П. Галагана, в якому він розмірковував про долю селян і скасування кріпацтва, потрапив на очі Олександру II. Він був настільки діловий і конструктивний, що цар згори того листа власноручно наклав резолюцію: «Весьма любопытное и дельное письмо».

Як відомо, за наказом Олександра II в Петербурзі було створено Комісію для обговорення заходів по визволенню селян від кріпацтва. Аналогічні комісії створювалися і на місцях, у губерніях. На Чернігівщині вони називалися Губернський комітет з поліпшення й влаштування побуту поміщицьких селян. Враховуючи знання й демократичні погляди Тарновського, принциповість, чесність, врешті авторитет, петербурзький уряд ввів його до названого комітету як свого представника. Він був також членом-експертом з остаточного складання положень про селян, членом Полтавського губернського з селянських питань присутствія.

Про погляди В. Тарновського на цю проблему промовляє і його праця «Думки щодо власності селян», рукопис якої зберігається у фондах бібліотеки Академії наук України імені В. Вернадського. Запитуючи, чи мають селяни право на майно, придбане ними, коли були ще кріпаками, чи треба його викупляти, відповідає: «Деякі кріпаки продали останню корову, аби звести хату. Якщо поміщики вимагатимуть, то цим ми знищимо довіру до нас селян, котра так корисна для блага обох станів і всієї держави».

Як діяча, котрий, незважаючи на знатність, авторитет серед сучасників, залишався скромною людиною, що не прагнула виділятися, характеризують його ж слова у листі до П. Галагана: «Я одержав Золоту медаль за труди по визволенню селян, але і тут Господь Бог не дасть мені розгордитися почестями».

В. Тарновський як визнаний представник української інтелігенції сприйняв у «спадок» друзів свого дядька Григорія Степановича, розширив їхнє коло, примножив увагу до них, допомагав їм у скрутну для них днину.

Він регулярно влаштовував у Києві літературні вечори, де присутні жваво обговорювали новини культурного життя України, дискутували з нагальних суспільних проблем, зокрема про долю селянства, продовжували розпочаті ще в Качанівці, Потоках палкі розмови, або, навпаки, розпочаті вперше тут, у Києві. Постійними відвідувачами тих вечорів були М. Костомаров, Б. Білозерський, Т. Шевченко й інші. Такий «букет» співбесідників викликав підозру власть імущих. У результаті ім’я В. Тарновського з’явилося в досьє III відділення, коли допитували М.Костомарова.

Душею й серцем уболівав за страдницьку долю Шевченка, мріяв про звільнення Кобзаря з солдатчини. Коли, нарешті, настала для Шевченка довгождана воля, він поїхав на Україну, до своїх друзів, серед яких був, звичайно, і Тарновський. Завітавши до нього в Потоки, поет зустрів найщиріший прийом. Було влаштовано святкову ілюмінацію, на верховітті берези прикріплено Шевченків пензель, а привітний господар навіть склав вірша за здравицю на честь гостя, куплети якого закінчувалися рефреном «серед нас, серед нас добрий Тарас». Увечері, коли землю огортали сутінки і все дихало, здавалося, теплом і спокоєм, Тарас Григорович співав улюблені пісні, найчастіше «Ой, зійди, зійди зіронька та вечірняя».

У Качанівці, Потоках цієї пори знаходив Шевченко спокій, відраду, умиротворення. Василь Васильович створював поетові чудові умови для відпочинку, оточував його увагою.

Тим же відповідав Шевченко. Особливо дружні, сердечні стосунки у нього склалися з сестрою Василя Васильовича Надією, яка свого часу переховувала папери Шевченка і якій він подарував свій портрет, присвятив кілька віршів. Ласкаво називав її «моє серденько, моя єдина кумася», вважав себе її другом, братом щирим. До неї у думках звертався, згадуючи незабутні зустрічі, коли 1859 року записав в альбом овіяні смутком два рядки – «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла». Захоплений краєвидами Качанівки, душею відпочиваючи від негараздів, що незмінно його переслідували, Шевченко мимоволі вигукнув: «Як умру, то тут поховайте мене!»

Найповнішу уяву про благородні риси В. Тарнавського дає листування з П. Кулішем, який незмінно називав його безцінним другом (хоча на деякий час між ними й виникли невеликі непорозуміння). Куліш писав: «У Вас знання життя й витончений смак, що в сукупності і в столиці не зустрінеш»; «Ви – особа виключна»…

Отаким був Василь Васильович Тарновський-батько, якого так називали, щоб легше відрізнити від Василя Васильовича-сина.

Дві пристрасті володіли сином, стали його життєвою потребою, підкорили собі всі його думки, вчинки, бажання, забрали всі його грошові заощадження, і навіть улюблену Качанівку, яку він, витративши все задля цих пристрастей, змушений був продати мільйонерові Харитоненку. Перша – обожнювання Шевченка за його життя і після смерті. Звідси – збирання всього, аби якнайкраще зберегти для нащадків пам'ять про Кобзаря. І друга – возвеличення героїчного й страдницького минулого України, її народу, рідної землі.

Приїжджаючі в Качанівку, ще коли вона належала Тарновському, опинялися наче в стародавньому селі. Стоїть невеличка українська хатина, біленька та чепурненька, під солом’яною стріхою, перелаз через тин, на городі гарбузи, попід тином соняшники. В хаті – череп’яний посуд, на покуті ікона, заквітчана й прибрана рушником, простий стіл вкритий українською скатертиною, ослони…

Та все це не сприймалося ніби якийсь спектакль, маскарад, красива примха господаря. То – данина минулому, заклик не забувати історію власну. За зовнішньою атрибутикою проступало прагнення нагадати сучасникам про народні традиції, збережені простим людом звичаї, обряди. А нагадувати треба було… Це до безбатченків звертався П.Куліш, говорячи, що необхідно з надзвичайною обережністю робити кроки вперед в українській мові, аби із неї не вийшла польсько-московсько-французька покоївка, котру народ український не хоче знати.

Любов до рідної мови, до великого Кобзаря, інтерес до історії, зокрема до Запорозької Січі, прищеплювалася Василю Васильовичу з дитинства, заохочувалася оточенням, вихованням.

Початкову освіту Тарновський-молодший здобув в одному з кращих московських пансіонів, навчався в Петербурзькому інженерному училищі, закінчив Київський університет, де слухав лекції з історії та літератури.

Величезними зусиллями Тарновському вдалося зібрати унікальну колекцію, що дало повне право сучасному історику В. Сарбею назвати його творцем Шевченкіани. Рукописи, листи, виконані Шевченком, офорти, малюнки, портрети з авторськими записами, особисті речі, різні видання творів, статті й замітки, з яких зустрічається навіть найменша згадка про поета, посмертна маска, червона китайська, якою було вкрито труну Шевченка під час перепоховання в Каневі…

«З дивною любов’ю, ретельністю дібрано масу предметів, котрі стосуються Шевченка» - писав невідомий кореспондент. І мав рацію. Понад тисячу одиниць зберігання налічував Шевченківський відділ в колекції Тарновського. Він не мав собі рівних. І не мав би й сьогодні, якби значна частка цієї колекції не переїхала до Києва, склавши фактично основу Державного музею Т. Г. Шевченка.

В. Тарновський не був пасивним збирачем. Він активно листувався з Тарасом Григоровичем, допомагав розповсюджувати твори поета. На його прохання піклувався про передачу «Кобзаря» до недільних шкіл Києва і Чернігова. Впорядковував могилу в Каневі, куди з друзями щорічно їздив на прощу, фрахтуючи для цього спеціальний п

Джерело: http://www.pryluky.com