Багато трагедій пережив український народ за свою багатовікову історію, але таку, як голод 30-х років, історія України не знає. Сталін спостерігав за селом і бачив, що воно багатіло і виходило з-під його контролю. Багатий – значить незалежний. А це не по-сталінськи. І він рішився на "велику справу”: поставити село на коліна, навіть, якщо при цьому доведеться переломити йому хребет. І він його переломив, назвавши цей злочин великим переломом.
Широко пропагувалося висунуте Сталіним гасло: "Зробити всіх колгоспників заможними”. Але тут він допустив "невеличку помилку”. Завдяки його "мудрій” політиці селяни стали не заможними, а залежними. У них був один єдиний вихід – селянська казарма – колгосп.
Альтернативи не було. Селянин залишався власником своїх мозолів. Державно-політична система перетворила селян у безсловесних рабів.
Рішуча сталінська "суцільна колективізація” переросла у боротьбу проти селянства: спеціальні загони активістів вимітали із закутів останні зернини хліба, зривали підлоги і рили долівки; довбали стіни і валяли комини; рубали ступи і жорна. Ці загони пройшли чорною смертю українськими селами. Залишившись без крихти хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору дерев і листя. Люди божеволіли від голоду. Нерідко траплялися випадки канібалізму. На кордонах України були виставлені військові загони, які завертали назад тих, хто тікав від страшенної трагедії до Росії, де такого голоду не було. Ця неоголошена війна українському селянству Сталіним повинна була ліквідувати базу української нації і національного відродження. Так, це був штучний голодомор, організований Сталіним і його оточенням. Генсек дав наказ ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Ніде в тодішніх архівних документах радянських і партійних установ немає навіть слова "голод”. Точних даних про померлих від голоду в Україні не існує, але в переважній більшості зарубіжних і вітчизняних джерел наводиться цифра – 7-9 мільйонів чоловік.
Добре запам’яталися мені ті страшні часи. Народився я і мешкав у Сенчі Лохвицького району. У моєї матері було троє дітей: я – шести років, сестра – трьох і однорічний брат. Батько в цей час гайнув на Донбас шукати кращого життя, та там і пережив голод. А ми залишилися в колгоспній, напіврозваленій хаті, без всяких засобів до існування. Надія була тільки на матір, яка трудилася в колгоспі. Рано-вранці вона йшла на ланку, а пізно ввечері, знесилена, поверталася додому. Я з сестрою і братом на весь день залишалися вдома. Їжі ніякої не було. Ми з сестрою "паслися”. Весна була голодною, але зеленою. Їли лопуцьки, щавель, калачики, пшінку, білу акацію та ще якісь бур’янці. Намагалися все це давати і маленькому братові, але він цієї "їжі” не брав. Весь час плакав, мучився... і... помер.
Недалеко від нашої хати діяла миловарня, яка переробляла дохлих свійських тварин, і для когось варила мило.
Моя мати часто посилала мене займати чергу за конячими кісками. Потім вона приходила і їй видавали встановлену порцію кісток, з яких варила нам юшку.
Виварені кістки мати розбивала, товкла їх в ступі і "таємно” перемелювала на сусідських жорнах. До змеленого вона додавала віяної-перевіяної полови, сухого листя, шматочок якоїсь макухи; натирала воском сковорідку і пекла з цієї "смеси” маторженики, які були завжди пригорілими і розсипалися. Ми жменями ковтали ці крихти. Після такої "їжі” розбухали животи з різкими болями. Смерть "ходила” всюди. Помирали в хатах, на вулицях, на роботі. Ми мешкали недалеко від кладовища, і я бачив, як завозили туди померлих і звалювали їх в кучі. А потім міліція виганяла дядьків, які ще трималися на ногах, для риття ям. Ми, діти, звикли до померлих (вони були всюди), і не боялися їх. Скрізь панувала байдужість: люди були або пухлі, або до знемоги висушені. Скоріше помирали перші. Навіть відчувалася якась "заздрість” до померлих.
Пам’ятаю забиті дошками вікна домівок померлих. Довгенько вони стояли пустими, і повз них страшно було ходити. Ночами на димарях цих хат вили сови. А старі люди хрестилися, тяжко зітхали і шепотіли молитви...
Багато було тяжких часів у житті українського народу. Це і репресії 1937 року; друга світова війна і тяжкі роки фашистської окупації; злиденний післявоєнний період з третім голодом. Але 1932-1933 роки на Україні були, мабуть, найстрашнішими в історії людства. А злочин цей вчинили так звані "борці” за "щасливу” долю українського народу.
Зберігся в моїй пам’яті сумний епізод.
Ходили чутки, що в Лубнах, в торгсині обмінюють золоті речі на хліб. Знахабніла сталінська влада забирала у людей життя і все, що вони мали. Виходило, що для золотих виробів хліб був, а для людей не було. Яке злодійство, який цинізм, який жах!
Щось нелюдське відчувалося в цьому.
Дізнавшись від людей про обмін золота на хліб у Лубенському торгсині, моя мати вирішила і собі спробувати "щастя”.
В один із травневих днів 1933 року, разом із своєю сестрою Явдохою, вони налаштувалися в дорогу, щоб обміняти на хліб той мізер золотих речей, які були колись прикрасою їхньої дівочої пори. Рано вранці мати вийняла із прискринка малесенький вузлик, розв’язала його, якийсь час потримала в руках, тяжко зітхнула і знову зав’язала. В ньому була пара золотих сережок, обручальне колечко і хрестик з ланцюжком. Вузлик заховала за пазуху. Вкинула в кошик торбинку і, прощаючись зі мною та меншою мене сестрою, сказала: "Діти, чекайте мене. Будьте обережні. Потерпіть. Залишаю вам кусок макухи і в горщаті зварене картопляне лушпиння. Може вдасться виміняти хліба”.
Перехрестила нас. Перехрестилася сама і з своєю сестрою пішли на Лубенських шлях.
Пройти треба було, лише в один кінець, 45 кілометрів.
Ми з сестрою довго дивилися їм вслід, аж доки їх постаті не сховалися за цариною. Заплакані, ми повернулися до хати і голодними лягли спати.
Відсутність матері нам здавалася вічністю.
Інколи ми бігали до бабусі, в якої була своя велика сім’я, і нам перепадало по декілька ложок якоїсь "сьорбалки”. Від неї терпло в роті і боліло в животі.
Нарешті, через три доби, повернулися мати і тітка Явдоха. Страшенно виморені, почорнілі, з глибоко запавшими очима, вони сіли біля хати і довго мовчали. Потім тітка встала, мовчки взяла свій кошик і пішла додому, а ми з нетерпінням чекали, коли мати дасть нам хліба. Дуже хотілося накинутися на нього і їсти, їсти, їсти...
Тремтячими руками мати вийняла з кошика чотири хлібини і поклала їх на стіл. Ми з сестрою зачаровано дивились на це чудо. В хаті наче засяяло сонце. Перед нашими очима лежав справжній хліб, запах якого перехоплював дихання. Відрізавши нам по малесенькому шматочку, мати промовила: "Діти, я буду вам давати по такому шматочку два рази на добу: вранці і ввечері. Вдень шукайте самі собі їжу. Надворі багато зелені. Прийду з роботи може щось зварю, або принесу якогось варива з роботи”.
Весь хліб мати поклала в скриню і заперла її на замок. А ключ на шворці, повісила собі на шию. Не пам’ятаю, скільки днів у нас було "хлібне свято”. На полях уже визрівав новий врожай. Але ті рятівні чотири хлібини допомогли нам його дочекатися. З тих пір хліб для мене став самим найдорогоціннішим скарбом на світі.
На моє запитання, чому так мало дали хліба у торгсині за золото, мати з сумом розповіла про те, що з нею і тіткою Явдохою трапилося в дорозі.
До Лубен вони дібралися з горем пополам. Траплялося, що їх хтось підвозив, а більше йшли пішки. В Лубнах, відшукавши торгсин, обміняли золоті речі на хліб, і трохи перепочивши, знову рушили в путь. Зворотна дорога була ще тяжчою. Крім страшенної змореності, вони мали і вантаж – хліб! Самий дорогоцінний скарб, який прибавляв сили. Та чим ближчою була Сенча, тим тривожніше ставало на душі. Як там діти? Чи живі? Це тривожне почуття прискорювало їхню ходу.
Та ось, коли до Сенчі залишалося декілька кілометрів, з густого житнього лану вийшло троє дядьків. Напевно, вони були в засідці, чекаючи подорожнього. Обступивши сестер, вони стали вимагати, щоб ті віддали їм свій вантаж. Один з них, з насунутим кашкетом на очі, погрозливо сказав: "Не будете віддавати, то додому не дійдете”.
Що творилося в душах жінок, передати неможливо. Вони оніміли. Прийшовши в себе, мати і тітка Явдоха стали на коліна. Тітка заголосила і, заламуючи руки, впала на землю. А мати, з протягнутими до злодіїв руками, промовила: "Змилуйтесь над нами і пожалійте наших дітей. Може ми ще встигнемо їх врятувати від голодної смерті. Дуже гірко дістався нам цей хліб. Якщо ви його заберете, то краще вбийте нас. Додому з пустими руками ми не підемо”.
Злодії, нахиливши голови, деякий час мовчали. Потім відійшли в бік, щось тихо поговорили між собою і, підійшовши до жінок сказали, що їм залишають по чотири хлібини, а решту забирають. Ні сльози, ні благання не діяли на злодіїв. Зробивши свою чорну справу, вони хутко пірнули в густе, високе жито, за яким виднівся ліс.
...Знесилені, скривджені і обкрадені, мати і тітка Явдоха ледве дібралися додому. Ось чому вони, присівши біля хати, так довго мовчали. А порятунком від голодної смерті в кошику кожної, лежали вистраждані чотири хлібини. * * *
Микола Головко Кандидат історичних наук, доцент Полтавської державної